Тема І. Українські землі в XVI ст.
§ 1. Соціальна структура українського суспільства та економічне життя
1. Що таке соціальна структура суспільства? 2. Якими були основні верстви населення українських земель у другій половині XIV—XV ст.? Чим відрізнялося їхнє становище? 3. Що ви знаєте про розвиток господарства, міст, ремесел та торгівлі в другій половині XIV—XV ст.?
1. Привілейовані стани. У першій половині XVI ст. соціальна структура українського суспільства мала становий характер.
Терміни і поняття
Соціальні стани — великі групи людей, що мають закріплені законом права та обов’язки, відрізняються своїм політичним становищем і наявністю привілеїв.
Привілей — пільга, право, надане володарем окремим особам, групам людей, станам.
Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані.
Становий поділ українського суспільства на початку XVI ст.
|
Привілейований стан |
|
Напівпривілейований стан |
|
Непривілейований стан |
||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Шляхта |
|
Духівництво |
|
Міщани |
|
Селяни |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Князі Пани Зем’яни Бояри |
|
Церковні ієрархи Парафіяльні священики |
|
Патриціат Бюргерство Плебс |
|
«Похожі» («вільні») «Непохожі» («отчичі») |
Вершину панівного стану — шляхти — посідали нащадки удільних князів Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності чи найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські-Дубровицькі, і «княжат повітовників». Перші не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й виступати у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. Їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право судити своїх підданих, встановлювати податки й повинності, надавати підлеглим землю з умовою несення служби. Другі таких прав і привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, підпорядкованого місцевій адміністрації.
До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодінням і певними привілеями.
Терміни і поняття
Шляхта — привілейований панівний стан у Польщі, Литві, на українських та білоруських землях, які в XIV—XVIII ст. належали Великому князівству Литовському чи Речі Посполитій.
До середньої і дрібної шляхти належали зем’яни й бояри. Це був залежний від князів і панів стан, представники якого здобували шляхетство і право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.
1528 р. було проведено «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на цей «попис» стало від цього часу доказом шляхетства. Водночас терміни «зем’янин» і «боярин» замінили на єдиний — «шляхтич». Ті, за ким шляхетство не було визнано, утратили права на привілеї і злилися із селянством.
Права і привілеї шляхти були закріплені прийняттям збірок законів — Литовських статутів. Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками і величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю і мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив права службової шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість брати участь в управлінні державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих становопредставницьких органів) і Великому вальному (загальному) сеймі.
Привілейованим станом українського суспільства було духівництво, що становило майже десяту частину всього населення. Духівництво не підлягало світському суду, у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне духівництво. Становище нижчого духівництва було залежним від шляхти і магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії.
2. Напівпривілейовані й непривілейовані групи населення. До напівпривілейованого стану належало міщанство, що мало привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов’язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави.
Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До бюргерства або середньої за рівнем заможності частини міщанства належали цехові майстри і більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.
Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого користувалися лише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.
Цікаво знати
За наполяганням магнатів і шляхти влада встановлювала різноманітні обмеження на перехід селян. Зокрема, у Галичині перейти від одного пана до іншого селянин міг лише у дні Різдва за умови сплати викупу — копи грошей, міри пшениці, чотирьох «руських» сирів тощо. Пізніше було встановлено, що селянин може залишити маєток пана, лише посадивши на землю замість себе іншого господаря.
За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю і звільнялися від інших повинностей. Від селянслуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима. Тяглими селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування землею відбували відробітком повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.
3. Розвиток сільського господарства. Основою сільського господарства на українських землях було землеробство. Рівень його розвитку в різних місцевостях був не однаковим. На Галичині, Волині, Поділлі та в центральних районах Київщини переважала трипільна система землеробства, а на Поліссі, півдні Київщини і Переяславщині зберігалися менш продуктивні двопільна й перелогова системи. Поступово поширюються більш досконалі знаряддя праці. Поряд із сохою стали використовувати плуг із залізним лемешем, у який запрягали волів. Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах магнатів і шляхти.
Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво і бджільництво. Не втрачали свого значення в господарському житті також рибальство й мисливство.
На українських землях у складі Великого князівства Литовського сільське господарство мало переважно натуральний характер. Сільськогосподарські продукти вироблялися в основному для власних потреб. Торгівля ними, особливо з іншими країнами, майже не велася.
Сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку, де зростав попит на продукцію промислів і сільського господарства. У Західній Європі в XVI ст. внаслідок Великих географічних відкриттів відбувалася «революція цін» (про неї ви дізнаєтесь зі всесвітньої історії). Вона практично не зачепила Центральну й Східну Європу, де ціни на продукти харчування були на порядок нижчими. Це сприяло збільшенню шляхтою виробництва зерна на продаж в українських землях. Шляхта стала створювати фільварки, збільшувати панщину й відбирати землю в селян. Одночасно з цим зростала кількість «непохожих» селян.
Терміни і поняття
Фільварок — хутір, маєток, велике шляхетське господарство, орієнтоване на ринок. Був багатопрофільним господарством, у якому вся земля належала панові і який базувався на праці селян, що відробляли тяглову службу або панщину.
Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великого князівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставою на волоки» (1557 р.), підписаною польським королем і великим князем литовським Сиґізмундом ІІ Августом. Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. Тяглові селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою повинні були відпрацьовувати два дні панщини у фільварку.
Волочна реформа зруйнувала давню форму користування землею сільською громадою й замінила її на подвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель спільного користування (пасовиська, луки). У другій половині XVI ст. волочна система землекористування була розповсюджена на землях шляхти і церкви.
4. Розвиток міст, ремесел і торгівлі. У XVI ст. на українських землях зростали й розвивалися міста. Найбільше міст було на західноукраїнських землях. На Східному Поділлі та Київщині їх було набагато менше через постійну загрозу татарських набігів. Найбільшим містом був Київ, де жило близько 6 тис. осіб. Великими й середніми містами (200—700 будинків) вважалися Брацлав, Кременець, Вінниця, Житомир, Луцьк, Острог, Львів тощо.
Чимало міст перебувало в залежності від магнатів і церкви. Існували також міста, підпорядковані польським королям і великому князеві литовському. Державна влада намагалася сприяти їхньому розвитку, оскільки міста сплачували великі податки й захищали від нападів татар. Наприкінці XV — на початку XVI ст. на українські землі стало поширюватися маґдебурзьке право.
Терміни і поняття
Маґдебурзьке право — німецьке міське право доби середньовіччя, за яким міста звільнялися від управління й суду приватних власників або державних урядників та створювали власні органи міського самоврядування.
Міста, що здобували маґдебурзьке право, управлялися магістратом — становим виборним органом самоврядування, що складався з ради (адміністративного органу й суду в цивільних справах) та лави (суду в кримінальних справах). Раду очолював бурмістер, а лаву — війт.
Маґдебурзьке право надавали містам польський король, великий князь литовський, а пізніше й великі магнати. Протягом XV — першої половини XVI ст. таке право мала більшість великих міст України.
Міста були осередками ремесла й торгівлі. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 різноманітних спеціальностей, із них близько 80 були безпосередньо ремісничими. Водночас більшість жителів міст також не припиняли займатися сільським господарством.
На українських землях у складі Польського королівства переважна більшість міських ремісників об’єднувалися в цехи. При цьому для православних міщан доступ до цехів ускладнювався. Позацехових ремісників, що не мали можливості вступити до цехів, називали партачами (від латин. «осторонь»). Цехи всіляко боролися з ними. В українських містах на території Великого князівства Литовського цехи були менш поширені.
У XVI ст. тривав подальший розвиток торгівлі. Основними формами торгівлі були ярмарки, що відбувалися кілька разів на рік у великих містах, торги, які проходили кілька разів на тиждень, і щоденна торгівля в міських крамницях. Купці в містах створювали об’єднання на зразок ремісничих цехів.
Активно розвивалася міжнародна торгівля. Через українські землі проходили торговельні шляхи, якими східні й московські товари, а також продукти місцевого виробництва постачали до країн Центральної та Західної Європи. З українських земель на захід везли віск, мед, зерно, шкіру, худобу, солону рибу, сіль, деревину. Натомість завозилися одяг, ремісничі вироби, вина, залізо, папір, зброя, західноєвропейські тканини (атлас, оксамит, сукно, полотно) тощо. Центрами міжнародної торгівлі стали Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський.
Документи розповідають
Повідомлення литовського дипломата Михайла Литвина про розвиток торгівлі в Києві в середині XVI ст.
Київ дуже багатий на іноземні товари, бо нема шляху більш звичного, як давня, давно прокладена й добре відома дорога, що веде з чорноморського порту, міста Кафи, через ворота Таврики, на Таванську переправу на Дніпрі (Тамань — острів у нижній течії Дніпра — авт.), а звідти степом у Київ; цією дорогою відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сірії на північ у Московію, Псков, Новгород, Швецію й Данію всі східні товари, а саме: коштовне каміння, шовк і шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець й інші прянощі. Цією дорогою часто ідуть іноземні купці: вони створюють загони іноді в тисячу осіб, які називаються караванами, і супроводять обози, що складаються з численних навантажених возів і нав’ючених верблюдів...
При приході каравану значні прибутки здобувають київські жителі: воєводи, митники, купці, міняйли, човняри, візники, трактирники й шинкарі, і це не викликає нічиїх скарг...
У непоказних київських хатах зустрічається не тільки достаток, але навіть величезна кількість плодів, овочів, меду, м’яса, риби, понад те унаслідок вищезазначених причин вони так переповнені дорогими шовковими тканинами, коштовним камінням, соболиними та іншими хутрами, а також прянощами, що мені самому доводилося бачити шовк, який обходився дешевше, ніж льон у Вільні, і перець, дешевший за сіль.
1. Визначте за картою маршрут торговельних караванів із Криму до Києва, описаний у документі. 2. Із яких країн і куди везли товари через Київ? 3. Які товари купецькі каравани привозили до Києва? 4. Як розвиток торгівлі, за спостереженнями автора документа, впливав на життя киян?
Висновки
— У XVI ст. населення українських земель поділялося на стани.
— У першій половині XVI ст. відбулося завершення оформлення правового статусу шляхти.
— Найчисленнішим і найбільш безправним станом українського суспільства було селянство.
— Втягування українських земель у європейський ринок сприяло зростанню попиту на продукцію сільського господарства й появі фільварків.
— Українські міста в XVI ст. зростали, багатіючи на розвитку ремесла й торгівлі. Розгортався процес набуття містами магдебурзького права.
Запитання і завдання
1. Що таке соціальний стан? 2. Якими були основні стани українського суспільства на початку XVI ст.? 3. Коли було прийнято Перший та Другий Литовський статути? 4. На які групи за рівнем заможності поділялося міщанство? 5. Представники якого стану складали більшість населення українських земель? 6. На які групи поділялося селянство за виконанням повинностей? 7. Що таке фільварок? 8. Коли було прийнято «Устави на волоки»? 9. Як управлялися міста, що здобули маґдебурзьке право? 10. Які форми торгівлі існували в XVI ст. в Україні?
11. Схарактеризуйте становище основних станів українського суспільства. 12. Чим відрізнялося становище привілейованих і непривілейованих станів? 13. Які зміни відбувалися в розвитку сільського господарства? 14. Визначте характерні риси розвитку міст, ремесел і торгівлі в XVI ст.
15. Складіть таблицю «Становий поділ українського суспільства на початку XVI ст.».
|
Стан |
Правове становище |
|
|
|
16. Визначте за картою* й запишіть українські міста, які отримали маґдебурзьке право до кінця XVI ст.
* Див. Атлас з історії України (XVI—XVIII ст.). 8 клас. — К.: ІПТ. — 2007.
17. У XVI ст. вважали, що поділ на стани є боговстановленим і походить від біблійного Ноя, що поділив обов’язки між своїми синами Симом, Хамом і Яфетом. Його відображало тогочасне латинське прислів’я: «Ти, Симе, молися, Хаме — працюй, Яфете — управляй і захищай». Якою, на вашу думку, була роль станового поділу для розвитку українського суспільства XVI ст.?
Українська