Внаслідок входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів тут поступово стали поширюватися німецька мова. Вона вважалася державною мовою та вживалася в урядових установах, хоча була незрозумілою для українського населення.
Сумним спадком від попередніх часів було те, що української еліти на цих землях фактично не існувало. Мабуть, через це австрійський уряд спершу вважав, що Галичину заселяють поляки, Закарпаття – угорці, а Буковину – румуни. Лише згодом Габсбурги збагнули, що переважна частина населення цих земель – українці, проте вони не мають власної еліти. Тоді, за звичним імперським принципом «поділяй та володарюй», Габсбурги стали залучати на свій бік правлячі польські, угорські та румунські кола з метою посилення позицій у краї. Їхні мови за статусом поступово стали другими за значенням (після німецької) на західноукраїнських землях. Внаслідок цього українці дедалі більше поряд з онімечуванням відчули посилення розпочатих раніше процесів полонізації у Східній Галичині, мадяризації в Закарпатті, румунізації в Північній Буковині. Перед українським населенням поставала загроза денаціоналізації – втрати рис власної національної ідентичності й поглинання іншими культурами. Тому боротьба за збереження народної культури та єдність з усім українським народом ставала тут питанням надзвичайної ваги.
Західноукраїнські землі діталися Габсбургам у досить занедбаному стані. До повного занепаду східної Галичини призвело польське панування. Зубожіло під кріпацьким ярмом селянство, занепадали міські ремесла й торгівля. Схожа була ситуація у виснаженій тривалим турецьким пануванням Буковини та підпорядкованому угорцям Закарпатті.
Українські селяни-кріпаки в Галичині ледь животіли під владою польською шляхти, яка складала лише 3-5% населення краю, але володіла більшістю земель. Хіба міг нормально жити селянин, якщо крім сплати оброку повинен був виконувати панщину п`ять-шість днів на тиждень? При цьому середній наділ на початку ХІХ ст. становив 6 га, близько половини прожиткового мінімума, а шляхетські маєтки перевищували 400 га. Раціон західноукраїнського селянина складав половину західноєвропейського. Внаслідок цього середня тривалість життя 30-40 років, голоди стали звичним явищем
Така ситуація в нових володіннях не влаштовувала Габсбургів: вони не збиралися годувати нові провінції за рахунок старих, а розраховували на них як на джерело поновлення армії та ресурсів державної скарбниці. Необхідність реалізації цих завдань спричинила кроки австрійського уряду щодо наведення ладу на західноукраїнських землях.
В історії імперії Габсбургів 70–80-ті рр. XVIII ст. увійшли як доба реформ імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ. Ці реформи в дусі політики освіченого абсолютизму здійснювалися в усій імперії, проте особливо значний вплив вони мали на західноукраїнські землі. Метою реформ тут було:
· поліпшення матеріального становища населення, оскільки це об’єктивно сприяло стабілізації соціально-економічного становища краю і завдяки цьому – зміцненню імперії;
· ліквідація старої системи управління, за якої домінуюче становище належало місцевій шляхті. та заміна її на дисципліноване, що провадило б політику імперського центру, чиновництво.
Реформи поширювалися переважно на адміністративне управління, відносини в аграрній сфері, церковне життя та освіту.
В адміністративній сфері за часів Йосифа ІІ усю провінцію – Королівство Галичини і Лодомерії переділили на окремі округи (з 1786 р. окремим округом стала Буковина). Дія всіх польських законів із 1786 р. припинялася, їх заступали загальноімперські. Так адміністративні реформи спричинили зменшення обсягу реальної влади поляків у провінції та зосередження її в імперських чиновників.
Значні зміни сталися в аграрній сфері. За наказом Марії Терезії на приєднаних землях було складено «Інвентарій», в якому записано кількість земель, якими володіла шляхта, і визначено повинності селян. Завдяки цьому імперський уряд зміг реально уявити розміри податків з цих земель і одночасно вимагати від землевласників, щоб вони не обтяжували селян більше, ніж передбачено «Інвентарієм». Обмежувалися також застосування тілесних покарань, заборонялася панщина у неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.
Імператор Йосиф ІІ протягом 1780–1782 рр. видав декілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності та чітко визначалися розміри панщини (не більше трьох днів на тиждень). Водночас селянам надавалися мінімальні громадські права – одружуватися без дозволу землевласника, посилати своїх дітей навчатися до міських шкіл; ліквідувалося право пана судити селянина тощо. Селянські громади отримали також права самоврядування. У 1789 р. імператор видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті той закон скасували, але всі інші зміни залишилися.
Церковне життя на західноукраїнських землях також стало сферою, де відбулися значні зміни. Постійні клопотання греко-католицького духовенства Закарпаття та Галичини перед віденським урядом про захист від утисків місцевими католиками русинів-українців і визнання їх окремим народом мали непогані наслідки. Марія-Терезія заборонила вживати стосовно греко-католиків вислів «уніати» і визнала, що римо-католицька та греко-католицька церква на західноукраїнських землях мають абсолютно рівні права. Римо-католикам було категорично заборонено примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф ІІ 1781 р. прийняв закон, згідно з яким усі християнські церкви в його володіннях діставали рівні права. Некатолики відтепер здобули однакові з католиками права на державну службу. Частиною релігійної реформи імператора стало зрівняння у правах з іншими народами євреїв (зверніть увагу, що в Російській імперії смуга осілості та інші обмеження існували аж до 1917 р.). Головним наслідком цих реформ для греко-католицької церкви – єдиної організації, з якою ототожнювалося релігійне життя українців Галичини і Закарпаття, стало значне посилення її позицій.
Зі змінами в церковному житті були пов’язані також переміни у сфері освіти, яка тоді підпорядковувалася церкві. Для створення можливостей греко-католицькому духовенству здобувати вищу духовну освіту за ініціативою Марії-Терезії у Відні 1774 р. при церкві святої Варвари було відкрито генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»). У роки правління Йосифа ІІ «Барбареум» було закрито, а натомість створено семінарії безпосередньо на західноукраїнських землях – у Львові та Ужгороді. Було також відновлено (з 1784 р.) діяльність Львівського університету. На його чотирьох факультетах навчалося 250 студентів. Оскільки лекції читалися латинською та німецькою мовами, для русинів-українців при університеті було створено «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де науки викладалися церковнослов’янською мовою. «Руський інститут» існував протягом 1787–1809 рр.
Далекосяжні наслідки для українського населення краю мала шкільна реформа Марії-Терезії, проведена 1777 р., за якою в елементарних (початкових) школах навчання проводилося рідною, материнською мовою.
Отож, реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ сприяли політичній модернізації західноукраїнських земель, але не передбачали заходів зі зміни економічної ситуації. І все ж вони сприяли поширенню серед селян і греко-католицького духовенства цих земель прихильного ставлення до Габсбургів. Саме завдяки цьому вони здобули славу вірних імперії «тірольців Сходу».
За рівнем економічного розвитку західноукраїнські землі значно поступалися іншим регіонам імперії Габсбургів. Західноукраїнським землям в економічній системі імперії відводилася роль аграрно-сировинного придатку – постачальника продуктів харчування і сировини для промислово розвинених регіонів та ринка збуту виготовлених там товарів. Внаслідок цього економічний статус західноукраїнських земель серед інших провінцій імперії наближався до колоніального.
|
Регіон |
%, яким володіли поміщики від усієї землі |
|
Східна Галичина |
96 |
|
Північна Буковина |
69 |
|
Закарпаття |
90 |
Основою економіки краю було сільське господарство. У Східній Галичині переважало рільництво. Характерною рисою розвитку сільського господарства краю першої половини ХІХ ст. стало зростаюче обезземелення селян. За цей час середній розмір селянських наділів зменшився з 6 до 4 га, а земельні володіння магнатів зросли з 400 до майже 600 га. Періодичні стихійні лиха та неврожаї спричинили у першій половині ХІХ ст. сім масових голодоморів. Водночас зерно з поміщицьких маєтків вивозилося до інших провінцій імперії.
У Закарпатті більшість оброблюваних земель використовувалася для розвитку промислового виноградарства, садівництва та хліборобства. Переважною більшістю земель тут володіли угорські й німецькі землевласники та монастирі. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити селян достатньою кількістю продуктів харчування. Це змушувало їх вирушати на заробітки до інших частин імперії. У господарстві гірських районів Закарпаття політичну роль відігравали тваринництво та лісорозробки. Закарпатські вовна і ліс надходили до промислово розвинених провінцій імперії. Становище переважної більшості селянства було дуже тяжким. У деяких комітатах майже половина селян взагалі не мала землі. Внаслідок цього більшість селян вела напівголодне існування. Майже кожного року тисячі селян умирали від голоду.
На більшій частині Північної Буковини провідну роль у господарстві відігравало рільництво, а в гірських районах – тваринництво, рубання і сплав лісу, мисливство. Значна частина продукції вивозилася до західних провінцій імперії. Фактичними господарями у краї були великі землевласники, яким належало дві третини оброблюваної землі та більшість сіл. Обтяжливим тягарем для селян Буковини, як і інших регіонів західноукраїнських земель, були також державні повинності (спорудження доріг, мостів тощо) і 14-річна військова служба.
Промисловість західноукраїнських земель перебувала у тривалому застої. Традиційні галузі місцевої промисловості – шкіряна, соляна, текстильна, лісова, тютюнова, залізоробна – майже не розвивалися. Лише в 30–40-х рр. під впливом промислової революції, яка охопила західні провінції імперії, розпочалося деяке пожвавлення у промисловості Східної Галичини. Але й тоді промислові підприємства краю зберігали свій ремісничо-мануфактурний рівень. У середині ХІХ ст. у Східній Галичині існувало близько 200 мануфактур, що становило 41% від їхньої загальної кількості в імперії. Більшість мануфактур знаходилась у селах і перебувала у власності шляхти. Праця вільнонайманих працівників майже не використовувалася; працювали селяни, пов’язані з сільським господарством. Машин майже не використовували. Перші дві машини на західноукраїнських землях з’явилися лише 1843 р. в Галичині (на той час у західних провінціях імперії на промислових підприємствах уже діяло понад 200 парових машин).
Попит на промислову продукцію на західноукраїнських землях задовольнявся переважно за рахунок постачання із західних промислово розвинених провінцій. Внаслідок цього значно дешевші за місцеві вироби фабрично-заводські товари спричиняли занепад ремісничо-мануфактурних підприємств краю.
Жахливі умови життя, постійне посилення гноблення землевласниками мали вислідом боротьбу західноукраїнського селянства, яка тривала протягом усієї першої половини ХІХ ст.
Наприкінці XVIII ст., у період аграрних реформ Йосифа ІІ, селянство активізувало свої виступи. Вони розуміли зміст реформ по-своєму: остаточно визволитися з-під гніту ненависних панів, припинити виконувати усі феодальні повинності. Опір селян Східної Галичини був настільки сильним, що в деякі села для приборкання непокірних було надіслано військові загони. Спалахнула й боротьба селян у Закарпатті та Північній Буковині. Особливо запанікували угорські магнати, які вимагали надіслати до краю війська і тим запобігти об’єднанню русинів Закарпаття з їхніми родаками у Східній Галичині та Північній Буковині.
На початку ХІХ ст. імперський уряд скасував деякі з попередніх реформ, зокрема відновив право землевласників застосовувати тілесні покарання щодо селян. Панській сваволі не було меж. «Багато нас від побоїв кулаками втратили зуби,– скаржилися до суду селяни одного з сіл Східної Галичини,– багатьох через нелюдське ставлення поховано, а половина втекла до Бессарабії». Така ситуація була типовою.
Безвихідь спричиняла зростання опору. Селяни вчиняли розправи над панами, підпалювали маєтки і підприємства своїх господарів. Подання колективних скарг на панів до імперських органів влади (в Російський імперії селянам було заборонено скаржитися на панів) мало вислідом тривалі судові процеси селянських громад проти власників. До середини ХІХ ст. у Східній Галичині не зосталося жодного села, яке не судилося б зі своїм паном.
У гірських районах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, як і раніше, розгортався рух опришків. Селяни тікали в гори і ліси, створювали партизанські загони і вели збройну боротьбу проти своїх гнобителів. Особливого розмаху рух опришків набрав у 1810–1825 рр. Найбільшу популярність здобув загін із 30 опришків на чолі з Мироном Штолюком. Завдяки підтримці селян Буковини тривалий час його загін залишався невловимим. Лише 1830 р. загін Штолюка розгромили, а самого ватажка і сімох одчайдухів стратили.
У 40-х рр. ХІХ ст. рух селян у Північній Буковині знову посилився. З-поміж селянських ватажків найбільшої слави зажив Лук’ян Кобилиця (1812–1851). Він разом з уповноваженими представниками 22 селянських громад написав скаргу до крайової галицької адміністрації з приводу насильств і утисків панів. Коли скарги ніяких результатів не дали, селяни почали громити маєтки і відмовлятися виконувати повинності. Для придушення повсталих було використано війська. З повсталими жорстоко розправилися: понад 230 селян було побито киями, а Кобилицю та інших керівників селян ув’язнили.
З протоколу допиту слідчим Лук’яна Кобилиці про причини виступу селян у 1844 р.
«...Що ж стосується підбурювання підданих... то його треба приписати... головним чином Лук’янові Кобилиці, який поширив між підданими ідею, що вони вільні й мусять відібрати у дідичів ліси. Для обґрунтування цього твердження оповідав Кобилиця підданим, що він має цісарський патент, друкований золотими буквами, який забезпечує населенню Русько-Кимпулунзької округи усі свободи. Але під час детального допиту він сказав, що не мав такого патенту, що він тільки купив книжку про права і повинності гірських підданих, яка мала позолочену печатку, й через що прийшов до думки, що вона писана золотими буквами. З цього патенту він сказав зробити багато копій для тутешніх підданих. Коли його допитано після арешту і обвинувачено в бунтарстві, то виявилося, що ця книжка, якої не знайдено в нього, є не що інше, як твір камерального радника Дрдацького про патенти панщини в Галичині та Буковині...»
Поміркуйте: 1. Що зробив Лук’ян Кобилиця для того, щоб підняти селян на повстання? 2. Які риси селянської психології він використав? 3. Яке ваше ставлення до вчинку Л.Кобилиці?
У 1846 р. Східну Галичину охопила нова хвиля виступів, пов’язаних із польським національно-визвольним повстанням у Західній Галичині. Польські патріоти розпочали повстання проти австрійського панування. Проте українські селяни бачили в поляках лише своїх панів-гнобителів. Вони підтримали дії австрійської армії проти поляків, стали роззброювати шляхетські повстанські загони, масово громити поміщицькі маєтки і вбивати панів. Поступово розправи над повстанцями перетворились у боротьбу проти гнобителів. Поширення селянського повстання спонукало імперську владу після придушення польського повстання використати війська для «заспокоєння» українських селян.
Невщухаючі хвилі селянських виступів змусили імперську адміністрацію шукати спроби вирішення пекучих проблем. У 1836 р. угорський сейм скасував частину селянських повинностей. У 40-х рр. проекти аграрних реформ за ініціативою місцевої адміністрації стали обговорюватись у крайовому сеймі Галичини.
1. Яким було становище західноукраїнського населення під владою Габсбургів?
2. Проаналізуйте вплив реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ на розвиток західноукраїнських земель.
3. Визначте особливості господарського розвитку західноукраїнських земель у першій половині ХІХ ст.
4. Що спричиняло виступи українського населення протягом першої половини ХІХ ст.? (Готуючи відповідь, використайте документ )
5. Схарактеризуйте найбільші селянські виступи, які відбувалися на західноукраїнських землях.
Українська