Пригадайте: 1. Як і коли західноукраїнські землі опинилися в складі імперії Габсбургів? 2. Якою була політика австрійського уряду на західноукраїнських земель наприкінці XVIII у першій половині ХІХ ст.?
Австрійська імперія, до складу якої входили західноукраїнські землі, була багатонаціональною державою. На відміну від Російської імперії, у «клаптевій» імперії Габсбургів не існувало єдиної уніфікованої системи управління, внаслідок чого землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць монархії.
Першим під владою австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття.У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під панування австрійських Габсбургів. Але фактично тут домінували угорці. Заселене українцями Закарпаття було переділено на чотири адміністративні регіони – комітати, які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Королівства Угорщина. Усю адміністративну, судову, військову й фінансову владу в комітатах зосереджували призначені королем із гурту великих землевласників адміністратори. Періодично скликалися комітатські збори шляхти. Населення закарпатських комітатів наприкінці ХVIII ст. налічувало близько 250 тис. душ, із яких 40% складали русини. Переважну більшість населення становили селяни, закріпачені угорськими землевласниками. Більшість представників русинської еліти перейшла в католицьку віру й змадяризувалася, отримавши завдяки цьому ті самі привілеї, що й угорські шляхтичі. Проте залишалися й ті, хто зберігав вірність традиціям свого народу. В основному то були представники греко-католицького духовенства. Саме з них вийшли перші «будителі» в Закарпатті.
Внаслідок першого поділу Річі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії.
На захоплених землях було утворено коронний край (провінцію) «Королівство Галичини і Лодомерії» з центром у Львові, до складу якого входили українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Провінція поділялася на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю.
Такий поділ існував до середини століття, коли після кількаразових змін його остаточно ліквідували і переділили провінцію на 74 повіти (з яких 50 було у Східній Галичині).
На приєднані землі було поширено загальноімперську систему управління. Уся адміністративна влада в провінції належала губернаторові (згодом – наміснику), якого призначав імператор. В округах (згодом у повітах) влада належала старостам, у селах – призначуваним старостами, але утримуваним землевласниками мандаторам (наглядачам). У другій половині століття їх заступили громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких призначала імператорська адміністрація, затим – міські ради, що виконували функції органів місцевого самоврядування.
Галицькі міщани. ХІХ ст.
Вищим представницьким органом у провінції був сейм, провідні позиції в якому посідала польська шляхта. Однак повноваження сейму були обмеженими, і його діяльність контролювалася імперською адміністрацією. З 1861 р. було створено два окремі крайові сейми – в Галичині та Буковині, які діяли до початку першої світової війни.
Наприкінці XVIII ст. з майже 2,2 млн населення Східної Галичини українці становили 71%, поляки – 22%, євреї – 6%. Одначе поляки в царині політики та економіки вели перед, тоді як становище селян-українців і греко-католицького духовенства було вкрай тяжким.
Греко-католицьке духовенство було, власно, єдиним представником освічених верств серед галицьких українців, і саме воно започаткувало в краї українське національне відродження.
До 1861 р. окремим округом входила до королівства Галичини і Лодомерії Буковина. Адміністративним центром цього вкритого буковими лісами краю було м.Чернівці. Наприкінці XVIII ст. тут жило близько 75 тис. душ, серед яких українці складали 69, румуни – 26%. Українці заселяли переважно Північну Буковину.
Румунські бояри-землевласники посідали в цім краї панівне становище. Більшість українського, або, як тоді казали, руського населення становили селяни. Руська шляхта зрумунізувалась іще в попередні століття. Розгортанню румунізації чинила опір лише невелика верства українського православного духовенства. Протягом першої половини ХІХ ст. Буковина вважалася одним із найспокійніших регіонів імперії Габсбургів. Активної ролі у процесах пробудження українського національного життя вона тоді не відігравала, однак у другій половині століття ситуація тут суттєво змінилася.
Тривалі часи польського панування спричинили те, що західні українці втратили свою суспільну еліту і перетворились у народ, що його складали, як насміхалися поляки, хлопи і попи. Після переходу під владу Габсбургів становище західних українців значно поліпшилося внаслідок імперських реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ. Завдяки цьому греко-католицьке духовенство, яке в нових умовах почало відігравати роль української еліти, стало відданими прихильниками династії Габсбургів. Вони виступали за те, щоб усіляко підтримувати віденський уряд, з подякою сприймали усе, що дарувала імперська влада, і впродовж тривалого часу не намагалися висувати власних вимог. Це історичне явище дістало назву «рутенства». За своїм змістом воно було дуже складним. З одного боку, «рутенство» гальмувало розвиток національної свідомості західних українців і допомагало імперським чиновникам посилювати свою владу в краї; з іншого – було історично обумовленою реальною ситуацією, оскільки інтереси українців збігалися з бажаннями австрійців послабити вплив Польщі в Галичині та Угорщини на Закарпатті.
Греко-католицька церква здавна відігравала важливу роль у житті галицьких українців. За часів Речі Посполитої греко-католицьке духовенство зазнавало всіляких утисків від католицької церкви. Греко-католицька церква не занепала, а, витіснена з кола заможних суспільних верств, стала ближчою до народу. Греко-католицькі священики мешкали у селах. Оскільки їм, на відміну від римо-католиків, дозволялося одружуватися, їхнє життя часто нагадувало селянське. Вони вимушені були поєднувати свої духовні обов’язки зі звичною селянською працею, заробляючи на утримання своїх родин. Їхні сини здебільше продовжували справу батьків. Священики добре знали народну мову, якою спілкувалися з віруючими, тому що латини і польської мови селяни-українці не розуміли. Внаслідок цього греко-католицьке духовенство стало у тогочасних історичних умовах для галицьких українців єдиною можливою суспільною елітою.
Перехід Галичини під владу Австрійської імперії спричинив позитивні зрушення у становищі греко-католицької церкви. Завдяки відкритим у Відні та Львові богословським навчальним закладам з'явилися можливості для здобуття віруючими доброї освіти. Наслідки цього з’явилися дуже швидко. Саме діяльність освіченого греко-католицького духовенства започаткувала процес українського відродження в Галичині.
У 1808 р. за наказом австрійського імператора відновили Галицьку греко-католицьку метрополію. Перші митрополити Антін Ангелович (1808–1814 рр.) та Михайло Левицький (1816–1858 рр.) багато зробили для національного пробудження галицьких українців.
Багаторічна діяльність Михайла Левицького збігалося з періодом розгортання в Галичині українського національного руху. Разом зі своїми прибічниками він піклувався про заснування народних шкіл і підготовку підручників для них.
Упродовж тривалого часу митрополит домагався запровадження викладання українською мовою у школах Східної Галичини. А втім Левицький був досить консервативним у своїх поглядах, не підтримував прихильників нових європейських ідей. Коли члени гуртка «Руська трійця» підготували до видання альманах «Зоря» і «Русалка Дністрова», саме митрополит став одним з ініціаторів їхньої цензурної заборони. Коли ж російський уряд примусово ліквідував греко-католицьку церкву на Правобережжі, він рішуче засудив цю акцію. Митрополит підтримав створення Головної руської ради під час революційних подій 1848–1849 рр., заохочував греко-католицьке духовенство докладати зусиль щодо праці над просвітою народу. У 1856 р. папа римський нагородив Левицького, вперше за історію існування греко-католицької церкви, титулом кардинала.
Внесок греко-католицької церкви у захист закарпатських русинів від мадяризації та окатоличення важко перебільшити. Тривала й виснажлива боротьба змусила закарпатське духовенство звернутися за допомогою до імператриці Марії-Терезії. Наслідком цього стало виведення у 1771 р. Закарпаття з-під підпорядкування католицькому угорському архієпископу і виокремлення в осібну греко-католицьку Мукачівську єпархію. Першим самостійним єпископом Закарпаття став Іван Брадач (1771–1772 рр.).
Найвизначнішою постаттю церковного життя Закарпаття був єпископ Андрій Бачинський (1772–1809 рр.).
Витяги з послань і звернень до віруючих єпископа Андрія Бачинського
«На содержаніє в своєм составі коєго-лібо рода і народа не єсть болшаго і кріпчайшего союза нєжелі содержаніє природного отєчеського і матєрняго своєго язика, письма и набоженства.
...яко же в порохії, тако і в філіалах своїх всі діти, хлопці і дівчата от шість до чотирнадцять роков на науку християнськую способних, імена і призвиська да іспішет і по селу каждой недєлі в церкві... через зиму же в домі... любовно і с всякою кротостію діти винаучати... которих родителей чада до науки хибити будут, такових оскаржити потребно будет.
(без) отеческія природнія науки рускія... невозможно єсть в священстві народові своєму служити.
...Отнюдь не возбраняв латинського илі інших язиков науки, токмо аби своє рускоє... наипервіє не оставляючи, но в отом внаучити и утвердитися».
Поміркуйте: 1. Які проблеми турбували єпископа? 2. Які з висловів Андрія Бачинського нагадують знамениті слова Т.Шевченко: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»? 3. Що в наведених висловах свідчить про далекоглядність, турботу про майбутнє народу мукачівського єпископа?
Мукачівська греко-католицька єпархія стала в Закарпатті опорою русинства, ініціатором оновлення не лише релігійного, а й народного життя. Саме з загалу греко-католиків вийшла низка інтелектуалів, які стали провідниками національно-культурного відродження.
Становище греко-католицької церкви в Закарпатті після завершення революційних подій 1848–1849 рр. погіршилося. Під час угорського повстання закарпатські русини підтримували Габсбургів, через що угорці, під владою яких залишалося Закарпаття в післяреволюційний час, розпочали переслідування греко-католиків і посилили мадяризацію краю. Частина греко-католицького духовенства вважала, що краще підкоритися угорцям, інша ж почала шукати допомоги ззовні. Наслідком цього стало поширення на Закарпатті симпатій до Росії, в якій вбачали силу, що допоможе протидіяти окатоличенню русинів угорцями.
До того часу як Австрійська імперія захопила Буковину, православна церква, до якої належала більшість українського населення краю, підпорядковувалася молдавському митрополиту. Імператор Йосип ІІ домігся зречення митрополита від церковної влади над Буковиною і утворив тут окрему православну єпархію з центром у Чернівцях.
У 1873 р. волею імператора буковинську церкву було підпорядковано сербському карловацькому православному митрополиту. Після переходу під австрійську владу в Буковині існував 31 монастир, де проживало близько 550 ченців. Церква була найбільшим землевласником у краї. Окрім українців, корінного населення Буковини, православну віру сповідували також румуни.
Імператор Йосип ІІ здійснив реформу церковної власності в краї. Її метою було обмежити церковне землекористування у краї і цим підпорядкувати церкву віденському уряду. З усіх рухомих і нерухомих маєтків монастирів і церков Буковини було створено єдиний єпархіальний релігійний фонд. До нього увійшли 14 скитів та 11 монастирів з усіма їхніми земельними володіннями. Усі інші монастирі було закрито, а їхні землі продано. Гроші від продажу земель отримав релігійний фонд. Після реформи у володінні православної церкви залишилася чверть загальної площі земель Буковини. На єпархіальний фонд було покладено обов’язок утримувати монастирі, церкви, школи, богословські навчальні заклади, будувати церкви тощо.
Кількість духовенства згідно з імперськими реформами скоротили. І все ж становище парафіяльних священиків було набагато кращим, ніж у сусідній Галичині. Кожен із них отримував значний земельний наділ, що його селяни повинні були почережно протягом року обробляти. Головним обов’язком, який покладався на священиків, було навчання віруючих коритися імператорові та залежним від нього властям і законам.
Буковинська православна церква перебувала під значним впливом румунів, які разом із румунізованими українцями складали більшість духовенства. Через це православне духовенство не відігравало ролі «будителів» буковинських українців за доби національного відродження слов’янських народів.
Найвизначнішою постаттю з-поміж церковних ієрархів був єпископ, а згодом і перший митрополит утвореної 1873 р. Буковинської православної церкви Євген Гакман (1835–1873 рр.).
Свої зусилля єпископ спрямовував на боротьбу проти жахливого невігластва місцевого духовенства і ударемнення спроб румунського митрополита прилучити Буковинську єпархію.
Аби довести своє прихильне ставлення до румунів, він ініціював створення коштом єпархіального фонду, румунських гімназії та реальної школи і запровадження викладання румунською мовою у богословському інституті в Чернівцях. Одночасно Гакман вимушений був вести боротьбу за те, щоби нагляд за буковинськими школами здійснювала не польська католицька церква зі Львова, а місцева православна церква. Така ситуація спричиняла спроби окатоличення православного населення, що викликало чисельні протести.
У 1849 р. керівництво Буковинської православної єпархії домоглося відокремлення Буковини від Галичини. Місцева система освіти звільнилася від підпорядкування Львову і перейшла під контроль Буковинської православної церкви. Проте цей крок лише погіршив становище українського населення. Звільнившись од загрози окатоличення, православні українці опинилися під новою загрозою – румунізації.
Отож, умови Австрійської імперії виявилися досить сприятливими для церковного життя західних українців. Імперія Габсбургів була за своїм характером різновірною і багатонаціональною. Жодна з релігій, яку сповідувало її населення, не мала статусу загальнодержавної. Внаслідок цього ставлення віденського уряду як до греко-католиків, так і до православних було терпимим.
1. Якими були особливості системи управління західноукраїнських земель в імперії Габсбургів?
2. Яку роль відігравала греко-католицька церква в житті галицьких українців?
3. Що таке “рутенство”?
4. Яку роль відігравала греко-католицька церква в житті галицьких українців?
5. Яким був внесок греко-католицької церкви в національно-культурне відродження закарпатських русинів?
6. Чим відрізнялися становище і діяльність Буковинської православної церкви від діяльності греко-католицької церкви в Галичині і Закарпатті?
7. Визначте особливості церковного життя в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях.
Українська