Розвиток української культури у другій половині ХІХ ст.
Пригадайте: 1. Які основні тенденції розвитку культури першої половини ХІХ ст.? 2. Який взаємозв'язок у розвиткові українського руху і української культури?
У другій половині ХІХ ст., як і перше, розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових шкіл.
В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано.
«Буквар» Т.Шевченко
Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували асигнування на утримання та будівництво шкіл. З 1871 р. по 1895 р. асигнування зросли у 6 разів. Впроваджувалося вивчення історії, географії, математики.
На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві. Указ 1881 р. зазначав, «що вплив духовенства повинен поширюватися на всі види елементарних училищ». А 1884 р. вийшло Положення про церковно-парафіяльні школи.
Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв навчатися українською мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Проте, завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці ХІХ ст. становив близько 20%, а в містах – 50%.
Певні зміни в царині освіти не оминули і Західну Україну. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Але через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу. До того ж у переважній більшості шкіл навчання велося: Східній Галичині – польською мовою, у Північній Буковині – німецькою, румунською, в Закарпатті – угорською. Це зумовило те, що рівень письменності серед українського населення ледь сягав 40%, а в гірських районах – 10%.
Значно більше уваги уряди імперій приділяли середній освіті, адже вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури й науки.
У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні, кадетські й духовні училища, семінарії. В одних (класичних гімназіях) перевага надавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їх випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних) – сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.
На 1876 р. гімназії існували в усіх губернських, а також у деяких повітових містах. У 90-х рр. в Україні було приблизно 150 чоловічих і жіночих гімназій.
Для розмежування реальної та класичної середньої освіти 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало 6 років. Сьомий, додатковий клас давав право вступати до технічних вузів. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їх кількість не змінювалась до кінця століття.
На західноукраїнських землях основним закладом середньої освіти теж була гімназія, переважно з польською мовою навчання. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові, Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях – окремі гімназичні класи.
Спеціальна середня освіта з розвитком промисловості набула значного поширення. Промисловість, що розвивалася, потребувала значної кількості спеціалістів з різних галузей господарювання. У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. Училища забезпечували кваліфікованими кадрами залізничний транспорт, гірничу, металургійну, цукрову промисловість. Вони ж готували спеціалістів для сільського господарства, торгівлі, флоту.
У Російській імперії переважну більшість середніх навчальних закладів, особливо спеціалізованих, було закріплено за окремими урядовими відомствами: за міністерством народної освіти – учительські семінарії, міністерством внутрішніх справ – ветеринарні училища, за військовим відомством – кадетські корпуси, військові училища і школи; синод засновував спеціальні богословські заклади. Чимало середніх навчальних закладів утримували земства (ремісничі училища) або приватні особи. З-поміж останніх найвідомішою була колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 р. в Києві. Вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі знання із загальних та українознавчих гуманітарних дисциплін.
Колегія Павла Ґалаґана (Друга чоловіча гімназія)
Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Чернівецький університети.
У Російській імперії після відносної лібералізації в 60–70‑х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх прав. Після вбивства народниками царя Олександра ІІ у 1884 р. було прийнято новий університетський устав, згідно з яким ліквідовувались автономія університетів, виборність ректорів, деканів, професури скасовувалась. Весь викладацький склад підлягав перевірці на благонадійність.
Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові; інших вищих навчальних закладів – технологічного в Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого в Катеринославі. І все ж, як і перше, вищі навчальні заклади залишались установами для вузького кола юнаків.
Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут»
Державний університет «Львівська політехніка»
Отже, у другій половині ХІХ ст. в системі освіти на українських землях стались позитивні зрушення, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте імперські уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвої української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас.
Грамотність населення українських земель у другій половині ХІХ ст.
На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.
В умовах, коли більшість населення українських земель не вміла читати, а успіхи в розвиткові освіти були незначними, прогрес у науці вражав уяву.
У другій половині ХІХ ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях зробилися важливими науковими центрами як Російської імперії, так і Європи.
Розвій наук зумовлювали такі чинники:
· розвиток промисловості після реформ 60–70-х рр., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій;
· загальноєвропейський прогрес у науці й техніці;
· поширення й подальше домінування філософії позитивізму, яка сприяла пошукові достовірних і точних вимірів фізичних і суспільних явищ;
· відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже,– конфлікту з владою, хоч і не завжди.
Протягом другої половини ХІХ ст. з’явилася плеяда видатних науковців світового рівня, яких, на жаль, зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати. Насправді вони були синами українського народу, якого не цуралися.
Світової слави зажили: вчений-етнограф М.Міклуха-Маклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення й дотепер; О.Волощак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М.Умов – засновник київської школи теоретичної фізики; М.Бекетов – вчений-хімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О.Люпанов; ембріолог А.Ковалевський; І.Мечников і М.Гамалія, що були засновниками першої в Російській імперії та другої в світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М.Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, започаткував нову дисципліну – ядерну фізику, та багато інших.
М.Бекетов
М.Гамалія
Одним із видатних українських вчених того періоду був Іван Пулюй (1845–1918), який свої здібності виявив в електромеханіці, а до того ж прислужився і українському рухові. Не обійшовся без Пулюя і переклад Святого Письма українською мовою.
Іван Пулюй народився на Тернопільщині. Після закінчення гімназії навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але, закінчивши його, не прийняв сану, а вступив на філологічний факультет. А втім, його захопила фізика. Він переїхав до Страсбурга, де студіював електротехніку. У 1877 р. дістав академічне звання доктора філософії за спеціальністю фізика. Наступного року на всесвітній виставці в Парижі Пулюя нагородили за винаходи фізичних та електротехнічних приладів. Його запросили до викладацької роботи. У 1902 р. він став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Його творча індивідуальність особливо яскраво проявилась у галузі електротехніки. Так, він удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активною участю запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі – першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, з чого скористався німецький вчений Рентген, від прізвища якого ці промені дістали свою назву.
Крім наукової роботи, він розгорнув широку громадсько-політичну діяльність: узяв активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т.Шевченка, організував культурно-пропагандистське товариство «Січ» для поширення правдивої інформації про Україну, заснував молодіжний гурток для вивчення й популяризації української історії та літератури.
Не обійшовся без Пулюя і переклад Святого Письма українською мовою.
У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувалися праці М.Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду Руїни та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В.Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 80–90‑х рр. почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О.Я.Єфименко, Д.І.Багалія, Д.І.Яворницького, М.С.Грушевського. Завдяки їхнім дослідженням було вироблено загальну схему української історії від найдавніших часів. У царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П.Г.Житецький. Низьку важливих праць із проблем мовознавства створив О.О.Потебня.
М.Грушевський
О.Єфименко
Д.Багалій
П.Житецький
М.Грушевський про початок своєї творчої праці над написанням багатотомної «Історії України-Русі»
«Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням честі своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидатніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річчю, для якої час ще не наспів, бракує матеріалу, зістаються великі прогалини і т.д. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загальноприступної, в трьох невеликих томиках, які б обіймали старий, литовсько-польський і новий період. Зайнявши кафедру, я сім семестрів з ряду (1894–1897 рр.) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз з р. 1898-1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючись в історію культури, огляду устрою, економічного життя і т.д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану.
…Протягом 1897 і 1898 рр. був написаний перший том і при кінці 1898 року був видрукований…
…В Галичині сей початок історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіазмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона».
Поміркуйте: 1. З якою метою була задумана «Історія України-Русі»? 2. Чому було по різному сприйнято працю в Галичині та Росії?
Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При університетах створювали наукові товариства: філологічні, математичні, фізико-медичні, психіатричні, акушерсько-гінекологічні, дослідників природи, історичні. Крім того, в Наддніпрянській Україні виникали різноманітні культурно-освітні товариства.
Якщо в Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім.Т.Шевченка (НТШ) – науково-культурна громадська організація, заснована 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім.Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було сформовано як прообраз Академії наук – з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями й підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідницькою діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів Західної та Наддніпрянської України, інших держав. Членами та активними діячами НТШ були О.Барвінський, М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, С.Томашівський та ін.
Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук. Творчий доробок НТШ (ЛНТШ) з 1873 р. по 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. Крім того, НТШ стало основним видавцем українських підручників. Завдяки НТШ вийшли друком перші вісім томів монументальної праці М.Грушевського «Історія України-Русі».
Найважливіші досягнення припали на сферу суспільних дисциплін: історії (праці М.Грушевського, І.Джиджори, І.Крип’якевича, І.Кревецького, М.Кордуби, С.Томашівського), філології та літературознавства (праці М.Возняка, М.Деркач-Футрак, О.Огоновського, К.Студинського, І.Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В.Гнатюка, М.Зубрицького, Ф.Колесси, В.Шухевича), антропології (Ф.Вовк, І.Раковський), бібліографії (І.Левицький, В.Дорошенко) та ін.
НТШ мала незаперечні заслуги в розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І.Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І.Горбачевським сечової кислоти, праці М.Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С.Рудницького та В.Кубійовича в дослідження географії України та ін.
У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських учених було відновлено НТШ у Львові.
1. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях у складі Російської імперії.
2. Чим було зумовлено розвиток спеціалізованої освіти?
3. Яка роль українських вчених у розвитку світової науки?
4. Як відбувалося становлення української національної науки? Яку роль у цьому процесі відіграла НТШ?
5. Складіть розповідь про одного з українських вчених.
Українська