Після успішного завершення російсько-турецької війни (1768-1774 рр.), коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина ІІ вирішує ліквідувати останній оплот української вольниці та захисника прав і свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775 р. царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1782 р. було ліквідовано полково-сотенний устрій Лівобережної України і створено Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого увійшли три намісництва – Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Місцеве управління також реорганізовувалося за загальноімперським зразком: у губернських містах створювалися намісницькі правління, судові палати кримінальних і цивільних справ, губернський магістрат тощо. У кожному з повітів, на які поділялися намісництва, діяла подібна система управління. Усі новостворені органи місцевого управління діяли на основі загальноімперського законодавства.
У 1783 р. було ліквідовано лівобережні козацькі полки й створено 10 регулярних кавалерійських полків (з 1784 р. перейменовані в карабінерські). Козацька старшина отримала чини російської армії. Козаки, які не пішли до карабінерів, були перетворені на казенних хліборобів й повинні були давати рекрутів до карабінерських полків. Внаслідок цього українське козацтво було ліквідовано як стан.
Правове становище інших станів українського суспільства було приведено у відповідність до загальноімперських норм. У 1783 р. Катерина ІІ видала указ про запровадження в Україні кріпацтва, а в 1785 р. – «Грамоту на права, вольності і переваги благородного російського дворянства», яка урівнювала українську старшину в правах з російським дворянством.
Внаслідок ліквідації Запорозької Січі і російсько-турецьких війн 1768-1774 рр. та 1788-1791 рр. Росія стала володаркою величезних територій на Півдні. Надзвичайна родючість причорноморських степів обіцяла у майбутньому великі прибутки і робила Південь найпривабливішим для освоєння з усіх регіонів, що увійшли до складу Росії у ХVІІІ ст.
Після зруйнування Запорозької Січі рядових козаків, що проживали в старих козацьких слободах, перетворили на воєнних поселенців. Російський уряд закликав усіх бажаючих переселятися на ці землі. Іноземці отримували грошову допомогу. До 1784 р. на нових землях було роздано 4470302 десятин землі переважно німцям, а також болгарам, румунам, угорцям, сербам, грекам і росіянам.
Після ліквідації Нової Січі її землі були включені до складу Азовської і Новоросійської губерній. Генерал-губернатором обох губерній у 1776 р. був призначений князь Григорій Потьомкін (1739-1791). У 1783 р. з цих двох губерній створили Катеринославське намісництво, до якого увійшов і Крим (Таврійська область). Потьомкін зробив чимало для освоєння та упорядкування цих територій. Було проведено перепис населення, укладено докладні карти, списки володарів землі. Щоб прискорити заселення, Потьомкін запровадив порядок, за яким поміщик мав забезпечити впродовж 10 років переселення сюди селян у співвідношенні на 60 десятин одне селянське господарство. Максимальний наділ для поміщиків визначався у 12 тисяч десятин. Також Потьомкін заборонив повертати з цих земель селян-втікачів.
У цей же час почалась і розробка корисних копалин регіону – руди і кам`яного вугілля.
Одночасно з господарським освоєнням краю з`явилося чимало нових міст. Такі міста як Єлисаветград (сучасний Кіровоград), Новомиргород і Новоархангельськ виросли на місці фортець, закладених у 40–50-тих рр. на території Нової Сербії. Олександрівськ (сучасне Запоріжжя) виник на основі укріплення, збудованого у 1770–1771 рр. для Дніпровської оборонної лінії. На місці козацької слободи Половиці в 1776 р. розпочалося будівництво Катеринослава (сучасний Дніпропетровськ). Для греків, яких російський уряд примусив переселитися з Криму, на місці станиці Петровської в 1779 р. було засновано Маріуполь. У 1788 р. у гирлі річки Інгул виник Миколаїв, де були створені нові корабельні майстерні. У 1795 р. на місці турецької фортеці Ені Дунай (Новий Дунай) у місцевості Хаджибей було розпочато будівництво Одеси.
1797 р., після скасування Катеринославського намісництва, більша його територія увійшла до складу Новоросійської губернії. За землями краю закріпилася назва Новоросія. Її населення станом на 1796 р. становило 554 тис. чоловік.
У господарстві Півдня України на початку освоєння нових земель переважало вівчарство, а потім товарне виробництво зернових, які йшли на експорт. Нові порти стали основними у зовнішній торгівлі Росії. Таким чином зі степового пограниччя Південь України став перетворюватися на житницю Європи і торгові ворота Російської імперії, а згодом і на промислову базу.
Наприкінці ХVІІІ ст. відбулися зміни і на українських землях, що знаходилися під владою Речі Посполитої. У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала занепад: фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією. Ослабленням Польщі скористалися сусідні держави – Росія, Прусія та Австрія. Їх лякала можливість поширення через Польщу ідей просвітництва, а згодом і духу Французької революції, тому вони планували розчленувати Польщу і розширити за рахунок її територій свої володіння.
У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького, західну частину Волинського та Подільського воєводств отримала Австрія. Внаслідок об’єднання цих українських земель з південною частиною польських (Краківського, Сандомирського та Люблінського) воєводств було створено так зване Королівство Галичини і Ладомерії. До Пруссії відійшла північно-західна частина Польщі з Гданськом, до Росії – східно білоруські землі з Полоцьком і Вітебськом.
Приводом до другого поділу Польщі стало те, що чотирирічний сейм (1788-1792 рр.) розпочав у країні важливі реформи, зокрема прийняв конституцію, у якій відбилися ідеї Французької революції. Противники реформ і конституції, яка обмежували сваволю магнатів і шляхти, звернулися за допомогою до сусідів. І вони не забарилися. Щоб не допустити поширення революційних ідей і зміцнення Польщі, Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про другий поділ Польщі. За нею до Пруссії відійшли західні польські землі з Познанню, до Росії – Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Поділля) і центральна частина Білорусії з Мінськом.
Другий поділ Польщі викликав в країні піднесення національно-визвольного руху. У березні 1794 р. у Кракові спалахнуло польське визвольне повстання під проводом Т.Костюшко. На Правобережній Україні розповсюджувалися листи й прокламації із закликами приєднання до повстання. Проте великої популярності серед населення вони не мали: переважна більшість українського селянства залишилась байдужою. Врешті-решт повстання придушили російські війська, очолювані О.Суворовим. Після цього, у 1795 р. було здійснено третій поділ Польщі, за яким Росія отримувала Волинь, Західну Білорусь, Литву і Курляндію; Австрія – Люблін і Краків з прилеглими районами; а Пруссія – решту польських земель із Варшавою.
За результатами третього поділу Речі Посполитої польський народ втратив свою державність. Відтак, 62% території і 45% населення колишньої Речі Посполитої отримала Росія, 18% території і 32% населення – Австрія, і, відповідно, 20% і 23% дісталися Пруссії. Такі радикальні зміни політичної карти Східної Європи суттєво вплинули на долю українців. Близько 80% українського населення опинилося у складі Російської імперії.
Австрія, скориставшись ослабленням Туреччини у російсько-турецьких війнах, окупувала в 1774 р. Буковину. Згідно з Константинопольським протоколом 1775 р. вона визнавалася за Австрією. Відтепер у складі Австрійської монархії Габсбургів опинилися усі західноукраїнські землі: Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина.
На Правобережній Україні, після її приєднання до Росії, було запроваджено загальноросійський адміністративний поділ: спочатку намісництва, а потім губернії. У 1797 р. було створено Київську (центр Київ), Волинську (Новоград-Волинський) і Подільську (Кам‘янець-Подільський) губернії. Однак для того, щоб не загострювати стосунки з місцевою польською шляхтою, царський уряд гарантував їй станові права і привілеї. Вона отримала російське дворянство, зберегла право на володіння маєтками і залежними селянами. Зберігалося старе шляхетське законодавство. Водночас керівні посади в управлінні краєм посіли представники російської адміністрації. Для українського селянства, що складало переважну більшість населення Правобережжя і найбільше потерпало від сваволі польських панів, ніяких змін не відбулося.
Українська