Упродовж першої половини XX ст. колосальні за масштабами та якістю зрушення охопили економічну, політичну, наукову і культурно-освітню діяльність народів планети. І якби не світові війни 1914-1918 рр. та 1939-1945 рр., то поступ людської цивілізації міг би бути набагато успішнішим. З одного боку, ці війни засвідчили нездатність провідних країн світу до мирного розв'язання проблем, а з іншого — стали серйозною пересторогою для майбутнього співіснування держав і народів.
У порівнянні з попередніми століттями складалося враження, що людство стало рухатися швидше. Це зумовлено тим, що завдяки прогресу в науці та техніці економіка, а за нею й інші прояви людської діяльності, почали розвиватися прискореними темпами. Навіть за життя одного покоління докоріно змінилися навколишнє середовище, побут, техніка, стосунки між людьми тощо. Так, свідок польоту першого літака (1903 р.) міг побачити політ людини в космос (1961 р.).
Як і в XIX, у першій половині ХХ ст. найбільші зрушення відбувалися в країнах Заходу, які продовжували відігравати роль локомотива історії. Завершилося формування індустріального суспільства. Небачене до того зростання продуктивних сил штовхало провідні країни світу до гострої конкуренції на ринках збуту. Переділивши світ, вони у своїх колоніальних володіннях нещадно руйнували традиційний спосіб життя, силоміць втягуючи народи Азії, Африки, Латинської Америки у світове господарство. Експансія Заходу зумовила те, що економіки країн стали взаємопов’язаними і більш вразливими. Свідченням цього стала “велика депресія” 30-х років, яка, почавшись у США, охопила майже всі країни світу.
У першій половині ХХ ст. змінилися світові лідери. Якщо в ХІХ ст. найсильнішою державою була Англія, що її на початку ХХ ст. дещо потіснила Німеччина, то у 20-ті роки остаточно утвердилась економічна гегемонія США. Перша світова війна й особливо економічна криза 1929-1933 рр. призвели до розуміння необхідності державного регулювання економікою. У деяких країнах відбулося повне її одержавлення (СРСР). В Італії, Німеччині та Японії встановвився жорсткий державний контроль, проте в США, Англії, країнах Скандинавії був знайдений більш дієвий, опосередкований вплив держави на економіку, який не призводив до деформації її структури.
Головними прошарками нового індустріального суспільства стали підприємці та промисловці з одного боку, наймані робітники – з іншого. На початок ХХ ст. серед промисловців і підприємців виділилася група фінансових олігархів, які стали вирішальною силою у виробленні політичного курсу держав світу. До них приставали представники старих могутніх аристократичних родів, що зберегли свої багатства і вплив. Разом ці дві групи складали еліту суспільства.
Найбільш чисельною соціальною групою продовжували залишатися наймані робітники. Вони складали основу масових партій і рухів. Вміння маніпулювати їхніми настроями стало невід’ємною рисою політичних лідерів першої половини ХХ ст. Новим явищем стало формування середнього класу (середні й дрібні підприємці, чиновники, творча і технічна інтелігенція, високооплачувані робітники), від якого стала залежати внутрішня стабільність суспільства. Маючи свій бізнес чи високооплачувану державну посаду, вони були зацікавлені в проведенні такої внутрішньої політики, яка б унеможливила соціальні потрясіння. Цей прошарок суспільства складав основну масу виборців.
Принципово нова соціальна структура сформувалась у СРСР. Тут зник прошарок власників. Привілейоване становище зайняла партійно-бюрократична еліта. Робітництво, яке було проголошене авангардом суспільства, не так вже багато отримало від революційних перетворень. Рівень життя залишався низьким.
На кінець 30-х років у більшості країн Європи міське населення вже перевищувало сільське. Найбільш радикальні зміни торкнулися селянства в СРСР. Було фізично знищено заможних селян, решта втратили право власності на землю, перетворилися на дешеву робочу силу в штучно створених колективних господарствах – колгоспах.
Політична історія європейських країн і США першої половини ХХ ст. була наповнена боротьбою навколо соціальних питань і проблем демократії. В одних країнах соціальне напруження вибухало революціями, в інших правлячі еліти завбачливо проводили реформи.
Основною рушійною силою революцій стали масові робітничі партії. Революції охопили Російську й Австро-Угорську імперії, Німеччину. Виступи трудящих відбулись у Болгарії, Італії. Початковою метою революцій було створення демократичних республік із більш справедливим суспільним устроєм. Водночас зневіра в існуючих органах влади і відсутність політичного досвіду породили систему прямого народовладдя у формі рад. Але радянська влада оберталась обмеженням, а згодом ліквідацію демократичних інститутів, встановленням жорстких диктатур (диктатура пролетаріату в радянській Росії). Спроби побудувати справедливе (соціалістичне, комуністичне) суспільство закінчилися становленням тоталітарної системи радянського зразка.
Одночасно наростала і контрреволюційна хвиля, яка в більшості випадків призводила до втрати демократичних завоювань і встановлення авторитарних режимів (Угорщина) або до домінування консервативних сил (Німеччина, Фінляндія).
Країни, яким удалось уникнути революцій (Англія, Франція, Швеція) прямували шляхом розбудови ліберальної демократії: удосконалювалися виборчі права, інститути громадянського суспільства, соціальний захист тощо.
Повоєнне загострення соціальної та політичної боротьби, криза існуючих інститутів влади породили фашизм. Фашисти запропонували свої рецепти розвитку суспільства, але з повним запереченням демократії.
Таким чином, після Першої світової війни перед людством відкрилися три перспективи: розвиток ліберальної демократії, будівництво соціалізму (комунізму), фашистська модернізація. Зміст історії 20-30-тих років полягає в боротьбі цих напрямів. Зрештою два останніх виявилися тупиковими, довівши, що демократія і ринкова економіка не має альтернативи.
Вагомий вплив на політичне життя в міжвоєнний період справляли національно-визвольні рухи. Народи, які були поневолені або зазнавали національних утисків прагнули самостійно вирішувати свою долю. Спроби розв`язати національні проблеми після Першої світової війни не були успішними. Політичні кордони не збігалися з етнічними. Прагнення багатьох європейських народів (між іншими – й українців) до незалежності або бодай до автономії не було почуто. Досвід розв’язання національного питання у 20-30-ті роки (від спроб асиміляції та прямого геноциду до пошуку компромісів) засвідчив, необхідність надання права самовизначення або врахування інтересів національних меншин і створення такої системи міжнаціональних відносин, які б забезпечували вільний розвиток усіх народів.
Періодизація історії першої половини ХХ ст.
1. Перша світова війна (1914-1918 рр.)
Війна підсумувала розвиток міжнародних відносин кінця ХІХ - початку ХХ ст. Існування воєнно-політичних блоків (Антанта і Троїстий союз) втягнуло у війну 36 держав світу (67% населення планети). Бойові дії точилися в Європі, Азії, Африці на просторах океанів.
Особливості війни:
Війна створила прецеденти, які згодом стали звичайним явищем: державне регулювання економікою, трудова мобілізація, примусове залучення іноземних робітників для роботи на підприємствах; тотальна війна (до повного вичерпання матеріальних і людських ресурсів), масовані пропагандистські компанії, цілеспрямоване залякування і обдурювання громадян, знецінення людського життя, акти геноциду (вірмени й ассирійці у Туреччині в 1915 р.), використання зброї масового знищення (хімічна) тощо.
2. Післявоєнна нестабільність (1918–1923 рр.)
Революції, реформи, перегляд кордонів, створення нової системи міжнародної безпеки, політична й економічна кризи призвели до:
- розгортання революційних процесів, наслідки яких у різних країнах були різними. Так в Італії до влади доступилися фашисти (1922 р.), в Угорщині встановилась авторитарна диктатура, у СРСР — комуністична; у Німеччині постала Веймарська республіка, заснована на союзі соціал-демократії та військово-аристократичної верхівки
- пожвавлення демократичних і робітничих рухів, реформаторської діяльності урядів, спрямованої на зняття соціальної напруги в суспільстві
- розколу в робітничому русі, створення Комуністичного (який прагнув до реалізації маячної ідеї світової революції) та Соціалістичного інтернаціоналів, об’єднання профспілок
- підписання мирних договорів із країнами, що зазнали поразки у світовій війні; створення Версальсько-Вашинґтонської системи.
3. Стабілізація (1924<–1929 рр.)
У зазначений період країни Європи та США здолали наслідки війни, відбудували господарство, перевели його на мирні рейки і стали нарощувати темпи економічного розвитку. Період стабілізації характеризується такими рисами:
- модернізація промислового виробництва, впровадження нової техніки, нових галузей і методів організації праці (конвеєризація, стандартизація, масове виробництво)
- стабілізація кредитно-фінансової системи
- зменшення державного регулювання
- зміни в політико-партійних структурах деяких країн
- установлення авторитарних режимів у країнах Центральної та Південно-Східної Європи
- формування нової системи європейської безпеки, послаблення Версальсько-Вашинґтонської системи
- суттєві зміни в ідейно-політичній, культурній, соціально-психологічній, моральній атмосфері західного суспільства (зростання ролі засобів масової інформації, демократизація побуту, розвиток спорту, туризму, поява нових жанрів мистецтва).
4. Велика депресія (1929–1933 рр.)
У 1929 р. світ опинився перед загрозою небаченої економічної кризи.
Основні її причини:
- надзвичайно високий ступінь концентрації та монополізації капіталів і виробництва
- перехід на технології масового виробництва
- зменшення державного регулювання
- нерівномірність розподілу національних багатств, вузькість внутрішнього ринку.
Криза охопила всі промислово розвинені країни, майже всі галузі економіки і тривала чотири роки.
Головний показник кризи — перевиробництво товарів. Це призвело до банкрутства великої кількості підприємств, скорочення промислового виробництва майже на 80%, сільськогосподарського — на 30, торгівлі — майже на 70%, зростання безробіття (понад 30 млн чоловік), зниження рівня життя. Загострилися національні проблеми. Активізувалися робітничий, комуністичний, фашистський рухи.
Найбільше криза вдарила по тих країнах, які наприкінці 20-х рр. мали найвищі темпи розвитку економіки, — США та Німеччині.
5. Назрівання Другої світової війни (1933–1939 рр.)
Різні країни шукали виходу з кризи поодинці та в різний спосіб, нехтуючи інтересами інших держав. Це призвело до виникнення "торговельних війн" і міждержавних конфліктів. Причому вирізнялися дві основні тенденції.
Так США, Англія, Канада, скандинавські країни здійснили ліберальні реформи в інтересах широких верств населення, але посилили державний контроль над економікою. Було закладено підвалини "держави процвітання".
Натомість у Німеччині, Італії, Угорщині, Болгарії, Японії встановилися тоталітарні режими фашистського типу, які шукали виходу з кризи через перегляд результатів Першої світової війни та готувалися до нової війни, претендуючи на світове панування. Завершилося формування тоталітарного режиму в СРСР, який у зовнішній політиці також став на шлях територіальної та політичної експансії під комуністичними гаслами.
Це вкрай загострило протистояння демократії та тоталітаризму.
У деяких країнах (Франція, Іспанія, Чилі) на хвилі антифашистської боротьби до влади на певний час прийшли Народні фронти, які провели радикальні соціальні реформи. Над Іспанією в ході боротьби проти фашизму нависла загроза комуністичної диктатури, але республіку було повалено і встановлено націоналістично-тоталітарний режим генерала Франко.
Мирні засоби стримування тоталітарних держав не спрацювали, і світ підійшов до Другої світової війни.
Українська