§ 21. Країни басейну Середземного моря
Ви дізнаєтеся:
· Чому в середньовічній Європі, коли панувала монархічна влада, в Італії існували республіки?
· Якою була роль папської області в історії Європи та Італії?
· Чим відзначилося в історії Європи Сицилійське королівство?
· Що таке Реконкіста? Які її результати?
1. Італійські міські республіки
Італія за часів Римської імперії була її центром і одним з найрозвинутіших її районів. У середні віки саме з Італії почалося відродження міського життя в Європі. Але постійне знаходження під владою іноземних завойовників (лангобарди, візантійці, франки, араби, нормани, німецькі імператори) зумовило те, що італійські міста вважали за краще жити самостійним життям. У ХІ-ХІІ ст. італійські міста поставали комунами. За формою правління міста-комуни у більшості своїй були республіками. У містах вирувало бурхливе політичне життя: різні угрупування боролися за владу. У ХІІ-ХІІІ ст. найвпливовішими були два угруповання – гвельфи і гібелліни. Гвельфами називали прихильників імператора, гіббелінами – пап римських. Проте у кожного міста були власні інтереси, які воно відстоювало будь-якими засобами. Найбільш могутнішими містами-держави були Флоренція, Венеція і Генуя.
Герб Флоренції
Флоренція за доби середньовіччя була одним із найбільш економічно розвинених міст Європи. Основу її багатства становили сукна, що виготовлялись у великих суконних майстернях. У середині XIV ст. таких майстерень налічувалося понад 200. Крім суконного виробництва, у Флоренції розвивалися виробництво шовкових тканин, обробка хутра та ювелірна справа. Також Флоренція була найбільшим центром торговельно-лихварських і банківських операцій. Знаходячись поряд із Римом, флорентійські банки стали обслуговувати фінансові операції римських пап по всій Європі. Свідченням фінансової могутності Флоренції став золотий флорентійський флорин, який широко використовувався в міжнародній торгівлі.
Фарбування сукна. Італія, XIV ст.
Економічне і соціальне життя Флоренції на межі XIII – XIV ст. із “Хроніки” Джованні Віллані
На той час у Флоренції налічувалося близько 25 тис. чоловіків у віці, коли вони здатні носити зброю, від 15 до 70 років; усі вони були громадянами, і з-поміж них було 1500 благородних і багатих громадян... Всього ж у Флоренції було 90 тис. ротів (мешканців): чоловіків, жінок і дітей, якщо виходити з кількості хліба, потрібного на кожен день. У Флоренції проживало близько 1500 іноземців, мандрівників і воїнів, окрім осіб духовного стану, братів і сестер, які мешкали в монастирях. Дівчат і хлопців у віці, коли вони вміли читати (тобто учнів), було 8 – 10 тисяч; дітей, які вивчали азбуку та алгоритми (математику), у шести школах було від 1 до 2 тис., а тих, що вчили граматику і логіку в чотирьох головних школах, — 550 – 600. У Флоренції та її околицях було 110 церков, включно з абатствами і церквами релігійних братств... Було понад 200 майстерень, де пряли вовну, і вони виробляли 70 – 80 тис. одиниць сукна на суму 1 200 000 золотих флоринів (1 флорин — 3,5 г золота), третина з яких йшла на оплату праці, не рахуючи прибутку власників, і 30 тис. душ жили за рахунок цього.
1. Підрахуйте: а) який відсоток населення міста складали найбагатші; б) який відсоток населення був зайнятий у суконному виробництві.
2. Яку інформацію можна отримати з цього документа про Флоренцію?
За формою правління Флоренція була республікою. Згідно з конституцією 1293 р. верховним органом влади була сеньйорія. До неї обиралося по одному представникові від 7 старших цехів і по два представники від усіх 14 молодших цехів. Очолював сеньйорію гонфалоньєр, який під час війни ще й командував міським ополченням. Боротьбу за вищі посади в республіці вели декілька найбагатших родин міста. Від кінця XIV ст. найбільшого впливу в місті досягла родина Медичі. У 1434 р. Козимо Медичі став правителем Флоренції майже на 30 років. Офіційно він не мав ніяких титулів, а іменувався простим громадянином Флоренції. Але жодне рішення не проходило без його схвалення. Часто сеньйорія засідала в його будинку. Для підняття свого авторитету в місті він зменшив податки з бідних прошарків суспільства, щедро роздавав милості й не розминався з меценатством. Для боротьби проти політичних ворогів і суперників він широко користувався своїм правом призначати індивідуальні податки, якими просто розоряв їх. Він уникав кровопролиття, а найбільшим покаранням було вигнання з міста.
Наступники Козимо, особливо його внук Лоренцо Щедрий (1469 – 1492 рр.), вже не приховували своєї першості в місті. Пишні палаци, королівський спосіб життя поєднувалися з широким меценатством.
Правитель Флоренції Лоренцо Медічі Щедрий
Він скуповував і збирав грецькі й латинські рукописи, античні скульптури та інші цінні речі. На його пенсії жило чимало митців — письменників, поетів, художників. Для проведення своїх фінансових операцій Медичі не соромився використовувати і державну скарбницю.
Поступово авторитет родини зростав у всіх країнах Європи. У 1537 р. вони дістали титул великих герцогів Тоскани. З цієї родини вийшли знамениті папи римські, зокрема Лев Х, французькі королеви Катерина і Марія Медичі.
Міста-республіки Венеція і Генуя досягли найбільшої могутності в XIII – XV ст. Основним джерелом їхнього процвітання була посередницька торгівля в Середземному морі, що давала шалені прибутки. Генуя контролювала Західне Середземномор’я і Чорне море, Венеція — Східне Середземномор’я. Суперництво за контроль над важливими морськими шляхами призвело до збройного протистояння. У 1298 р. в морській битві біля Курцоле в Адріатичному морі генуезці завдали поразки венеціанцям і майже століття утримували першість на Середземному морі. Але після вирішальної битви 1380 р. біля Кйоджі, в якій венеціанці вщент розбили флот генуезців, рівновагу було відновлено.
Система управління в республіках, особливо у Венеції, була складною. Вона забезпечувала панування вузькому колу знаті. На чолі Венеціанської республіки був дож, якого обирали довічно. Але влада його була обмежена Великою радою — вищим законодавчим і контролюючим органом держави. Від кінця XIII ст. влада у Венеції зосередилась у вузькому колі найбагатших родин, прізвища яких було записано у спеціальну “Золоту книгу”. Для контролю за дожами і представниками знаті було створено спеціальні судові органи, що карали за спроби зміни державного устрою.
Для панування на торговельних шляхах республіці доводилося вести активну зовнішню політику, яка потребувала значних фінансових, воєнних і дипломатичних ресурсів. Для швидкого реагування на зміни в Європі, які могли вплинути на становище республіки, венеціанці першими почали розсилати спеціальних послів до дворів європейських монархів. Їхнім головним завданням було повідомлення про події, що відбуваються в тих державах, де вони знаходяться.
2. Папська область
Як вам вже відомо володіння пап римських у Центральній Італії – Папська область – постало в результаті подарунка Пипіна Короткого (VІІІ ст.). Воно поділяло Італію на дві частини і стало чинником, який унеможливлював об`єднання Італії аж до середини ХІХ ст.
У своїх володіннях папи здійснювали крім церковної влади таку ж саму, як і будь-яких правитель Європи. Папам як і королям не давали спокою великі феодали, які до того ж зазіхали і на Святий престол.
Папська область страждала від майже безперервної ворожнечі між папами і імператорами аж до середини ХІІІ ст. У 1143 р. у Римі було проголошено республіку. На її чолі став Арнольд Брешианський, який виступав проти світської влади пап і засилля великих феодалів. Але за допомогою Фрідріха І Барбаросси республіка була знищена у 1155 р.
У ХІІІ ст. папи домоглися розширення своїх володінь за рахунок сусідніх земель, проте влада на місцях належала великим феодалам.
У ХІV ст. папи потрапили у залежність від французьких королів і були „ув`язнені” в Авіньйоні. „Авіньйонське полонення” мало негативні наслідки для розвитку їхньої держави. Вона розпалася на безліч феодальних володінь, а в Римі почали правити аристократи. Спроба проголосити в Римі комуну в середині XІV ст. виявилася невдалою через слабкість торговельно-промислових верств міста. Заклик керівника руху за комуну Кола ді Р’єнцо об’єднатися всім італійським містам навколо стародавньої столиці теж не було підтримано.
Папський замок в Авіньйоні
Після придушення комуни і наведення порядку в 1357 р. за ініціативою кардинала Альборноза на зборах вищого духівництва і знаті було прийнято конституцію, згідно з якою в Папській області встановлювалася централізована система управління, а знать, вище духівництво, представники комун у провінціях дістали право видавати закони і розподіляти податки. Проте схизма завдала нового удару по стабільності. Ситуація покращилася за часів папи Мартина V (1417 – 1431 рр.), який відновив у Римі комуну.
Папська область залишалася слаборозвиненою економічно і з найтяжчою системою експлуатації селян і міських мешканців. Важким тягарем для населення стало свавілля папських чиновників, податки на утримання папської курії, широке будівництво, що розгорнулось у Римі в XV ст. Руйнівною для розвитку Папської області була політика непотизму, коли правлячий папа висував на важливі посади своїх родичів, витісняючи представників свого попередника.
3. Південна Італія і Сицилія
Інакше склалася доля Півдня Італії та Сицилія, хоча за своїм розвитком вони не поступалися Півночі. Південноіталійські міста були одними з центрів середземноморської торгівлі. Тут найдовше протрималася влада Візантії. Певний час тут панували араби. У ХІ ст. ці області були загарбані норманами. Один з норманських правителів Рожер ІІ у 1130 р. об`єднав Південь Італії і Сицилію в єдине могутнє Сицилійське королівство. Столицею якого стало місто Палермо. Формально вважалося, що сицилійські королі є прямими васалами пап римських, проте вони проводили самостійну політику. У Сицилійському королівстві мирно вживалися різні народи – італійці, греки, араби, нормани. Панувала і віротерпимість. У 1189-1268 рр. сицилійською короною володіли німецькі імператори з династії Штауфенів. За часів правління Фрідріха ІІ (1212-1250 рр.) королівство досягло найвищого ступеню централізації і процвітання.
Для свого часу Фрідріх II був дивовижною людиною і незвичним правителем для своїх підданих. Він не любив Німеччини через її бунтівних герцогів і майже все життя провів у Сицилійському королівстві. Вся Італія дивувалася з того, як жив імператор та його двір.
При дворі імператора в Палермо було зібрано арабських, візантійських і єврейських вчених. Сам Фрідріх II писав наукові трактати латиною, вірші — італійською, а розмовляв грецькою та арабською мовами. Дивовижна розкіш його палацу зі східною музикою і танцями швидше нагадувала двір арабського халіфа. На вулиці міста і в мандрівки королівством імператор виїздив у супроводі воїнів на індійських слонах. За слонами вели верблюдів, леопардів, левів. Недарма сучасники називали Фрідріха II “дивом світу”. До християнської віри імператор ставився досить прохолодно. Твердили, що він написав трактат “Легенда про трьох ошуканців”, у якому йшлося про Мойсея, Христа і Мухаммеда. Таємнича і загадкова постать імператора спричинила навіть легенду, що він не вмер у 1250 р., а таємничо зник і з’явиться, коли наступить кінець світу, щоб установити на землі царство загального миру.
Проте Фрідріх II був не диваком, а досить талановитим правителем, про що свідчать перетворення в Сицилії. За допомогою найманих загонів мусульман він придушив повстання знаті й оприлюднив у 1231 р. Конституцію (основний закон) Сицилійського королівства. Цей документ значно обмежував права феодалів та їхній вплив на державні справи. Всі замки, побудовані знаттю за останні 40 років, за наказом Фрідріха II було зруйновано. Вся влада зосереджувалася в руках імператора і його намісників. Королівство було переділено на 9 провінцій, де діяли збори представників трьох станів — міщан, баронів і вищого духівництва. Станові збори мали право вирішувати питання обкладення податками різних верств населення. Феодали були вимушені, як і представники інших станів, підкорятися суду імператорських намісників. Існував і один, спільний для всіх провінцій, королівський суд на чолі з головним королівським суддею. Усе населення мусило сплачувати до королівської скарбниці податок за користування землею. За порядком стежила добре організована поліція. Існували також постійна наймана армія і морський флот, що підпорядковувалися безпосередньо королю.
Приділяв Фрідріх II увагу і розвиткові освіти. За його наказом 1224 р. в Неаполі заснували університет – перший університет заснований світською владою. Особи, які бажали отримати державну посаду або провадити діяльність, що вимагала спеціальних знань (наприклад, медицина), повинні були скласти державний іспит.
Здійснені Фрідріхом II перетворення зробили Сицилійське королівство першою в Європі централізованою державою — країною, що підпорядкована єдиній центральній владі (в цьому випадку — королівській).
Але постійні війни Фрідріха ІІ розорили королівство і у другій половині XIII ст. колись могутнє централізоване Сицилійське королівство вступило в період занепаду. Воно стало об’єктом зазіхань з боку французів (Анжуйська династія) і Арагону. У 1302 р. Сицилія потрапила під владу Арагону, а в Південній Італії (Неаполітанському королівстві) закріпилася династія Анжу. Тривала боротьба призвела до занепаду міст із колись розвиненою торгівлею та сільським господарством.
Держава розпалася на окремі феодальні володіння. Неаполітанські королі потрапили в залежність до флорентійських, генуезьких і венеціанських купців та банкірів. На Неаполітанське королівство висунув претензії король Арагону, який у 1442 р. домігся свого. Під владою Арагону Сицилія і Неаполітанське королівство мали короткий період стабільності, економічного і культурного піднесення.
Арабська Іспанія
У VII – VIII ст. весь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був завойований арабами. Європейці називали їх маврами, за назвою місцевості Мавританія у Північній Африці, звідки ті прийшли до Іспанії. На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від Арабського халіфату і заснували окрему державу — Кордовський халіфат. Мусульманська Іспанія перетворилася в найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси проникали в Європу досягнення арабської культури і науки.
Міська брама в Кордові
За арабського панування Іспанія досягла небувалого розквіту. У країні, що завжди потерпала від посухи, араби запровадили систему штучного зрошування і вирощували рис, цукрову тростину, апельсини, лимони та інші нові культури. Відновилося видобування срібла, переживали піднесення ремесла. Купці везли з мусульманської Іспанії до інших країн шовкові та вовняні тканини, вироби з металу, шкіри, скла. Іспанські араби налагодили торгівлю з країнами Сходу, Візантією, Францією та Італією. Завдяки розвиткові господарства значно зросла чисельність населення. Кордова — столиця халіфату — була в XI ст. найбільшим містом Європи. Там жило близько 500 тис. мешканців, було 113 тис. будинків, 3 тис. мечетей, 80 шкіл, 300 терм (лазень).
Халіфи влаштували тут найбільшу бібліотеку, що містила декілька сотень тисяч книг, і вищу школу, де навчалися тисячі студентів. До Кордови навіть приїжджали вчитися християни з інших країн Європи.
До наших часів збереглися пам’ятки архітектури, побудовані арабами в Іспанії: Кордовська мечеть, палац Альгамбра у Гранаді, палац Алькасар у Севільї та ін. Вони засвідчують дивовижне поєднання мусульманського та європейського архітектурних стилів.
Архітектурна деталь. Мавританське мистецтво Іспанії
Однак, поряд із великими досягненнями, у халіфаті поєднувалися національне гноблення та ісламізація (навертання до мусульманської віри) християнського населення.
Реконкіста. Створення Іспанського королівства
Боротьба за звільнення Іспанії від маврів розпочалася майже одразу після її поневолення. Центром цієї боротьби стало невелике королівство Астурія, що утворилося у горах на півночі півострова Піренейського півострова. Згодом королівство отримало назву Леон, а ще пізніше – Кастилія (країна замків). Безліч збудованих замків стали опорою для просування на південь. Звільнення зайнятих арабами земель дістало назву Реконкіста (ісп. reconquista — відвоювання) і тривала довго, приблизно вісім століть, аж до кінця XV ст.
Попервах Реконкіста відбувалася з перемінним успіхом. У Х ст. за правління халіфа Абд-ар-Рахмана попередні успіхи християн ледь не були втрачені. Арабське військо під командуванням видатного полководця ал-Мансура („Переможець”) за 20 років здійснило 50 вдалих рейдів у володіння християн.
Але вже наступного століття внутрішні негаразди халіфату. Який розпався на декілька еміратів дали змогу християнам під керівництвом короля Кастилії Альфонса VІ звільнити давню столицю вест готського королівства Толедо.
Реконкіста одночасно була складовою наступу християнського світу, формою воєнної колонізації. Вирішальні її успіхи припали на XI – XIII ст., коли хрестоносці “звільняли” Палестину, а німецькі рицарі наступали на сході Європи. У визволенні Піренейського півострова від арабів брали участь не лише іспанці й португальці, а й рицарі з інших європейських країн. За рицарями, як і на сході Європи, йшли селяни, осідаючи на землях, завойованих мечами. Вони отримували особисту незалежність, а мешканці визволених міст — самоврядування. Рицарі привласнювали величезні маєтки і палаци, що раніше належали мусульманам.
На цьому етапі Реконкісти уславився кастильський рицар Родріго Діас де Бівар (1043-1099 рр.). Він був полководцем у короля Кастилії Санчо ІІ. За воєнну доблесть іспанці називали його Кампеадором (Войовник), а маври – Сідом (Господар). Сід поводив себе занадто незалежно і самовпевнено. То він служив королю, то посварившись, став на службу еміру Сарагоси, зрештою зі своїм відданим загоном захопив Валенсію і став її правителем. Після смерті Родріго Діаса маври повернули собі Валенсію, алейного перемоги закарбувалися в народній пам`яті і знайшли своє відображення у поемі „Пісня про мого Сіда”.
На визволеній від арабів території на початку XII ст. утворилися чотири християнські держави: королівства Кастилія, Арагон, Наварра і Португалія. Часом найбільш напруженої боротьби стало XII ст. Саме тоді Реконкіста перетворилась у священну війну християн проти мусульман, як і хрестові походи до Палестини. Для боротьби проти арабів, як і на Сході, були засновані духовно-рицарські ордени — Сант-Яго, Алькантара, Калатрава. Рицарські війська успішно наступали, примушуючи арабів відступати на південь півострова. Вирішальна битва відбулася біля Лас-Навас-де-Толоса в 1212 р. У 40-х рр. XIII ст. під владою арабів залишилася лише невелика територія Гранадського емірату.
Англія і Франція у XII – на початку XIV ст. Держави Піренейського півострова у VIII-XIII ст. Реконкіста
Битва біля Лас-Навас-де-Толоса.1212 р. з „Загальної хроніки”
Благородний король дон Альфонсо наказав своїм писцям і чиновникам перерахувати всіх хрестоносців. Що прийшли з інших країн, щоб знати скільки серед них рицарів, а скільки піхотинців... Серед тих, що прийшов із-за меж Іспанії, було рицарів 10000 і піхоти біля 100000...
З міст королівства Кастилія прийшли до благородного короля дона альфонсо багато добрих людей. З великих міст і укріплених замків прибули багато чисельні загони, гарно споряджені ...
Благородний король дон Альфонсо спочатку зібрав ідальго і простих людей. Своїх співвітчизників, і весь свій королівський двір і сказав їм: „Друзі мої, серед тих хто зібрався, ви мої співвітчизники і васали... Дивіться друзі мої, якщо є серед вас такі, хто потребує коня і не має його, у кого не має зброї або грошей, або мають потребу ще в чомусь, прийдіть до мене і попросіть, я все виконаю для кожного”. І як він сказав, так все і виконав, і дав коней, зброю, гроші і навіть дав рицарські звання тим. Хто його не мав, але був достойний...
1. Як відбувалася підготовка до вирішальної битви?
2. Визначте учасників Реконкісти.
3. Чи дає цей уривок документу уяву про те, як відбувалася Реконкіста?
Віхи реконкісти
|
Дата |
Подія |
|
1085 р. |
Захоплення міста Толедо, яке стає столицею Кастилії |
|
1147 р. |
Захоплення Лісабона |
|
1212 р. |
Битва біля Лас-Навас-де-Толоса, перемога об`єднаного християнського війська |
|
1236 р. |
Захоплення Кордови |
|
1248 р. |
Захоплення Севільї |
|
1479 р. |
Об`єднання Кастилії та Арагону в єдине Іспанське королівство |
|
1492 р. |
Взяття Гренади. Завершення Реконкісти |
На початку XIV ст. Реконкіста більш як на 100 років припинилася. Держави, що утворилися завдяки Реконкісті, переймалися залагодженням внутрішніх проблем. Королівство Арагон основні свої зусилля спрямувало на встановлення контролю над Західним Середземномор’ям. Воно захопило Балеарські острови, Сицилію і Сардинію, а згодом і Неаполітанське королівство. У королівстві Кастилія вся енергія була спрямована на боротьбу проти іновірців — мусульман та іудеїв. Королівство Португалія вдалося до освоєння просторів Атлантики та узбережжя Африки.
|
У книзі дванадцяти європейських істориків „історія Європи” висловлюється думка: „У 1195 р. новий правитель Північної Африки і мусульманської Іспанії, Альмохаді перемагає армію Альфонса VІІІ Кастильського біля Аларкоса. Ця драматична подія – останній детонатор Реконкісти. Новий заклик папи до хрестового походу не викликає більше ентузіазму, бо Реконкіста стає справою національною. Саме іспанська армія, що об`єднала сили Кастилії, Арагону і Наварри, здобула перемогу у битві біля Лас-Навас-де-Толоса у 1212 р.... Подальший успіх Реконкісти був забезпечений. Наприкінці ХІІІ ст.... Піренейський півострів стає християнським, за виключенням Гранадського емірату... Ця держава ще два століття буде нагадувати про мусульманську присутність в Іспанії”. |
У 1474 р. наступник арагонського престолу Фердинанд узяв шлюб із королевою Кастилії Ізабеллою. 1479 р., коли на престол Арагону вступив Фердинанд, вважається датою об’єднання двох королівств у єдину Іспанію. А втім, процес реального об’єднання Кастилії та Арагону розтягнувся надовго. Обидві частини держави суттєво різнилися. Фердинанд та Ізабелла активно взялися до формування єдиної держави з сильною центральною владою. Різні за характером — розумна, м’яка, доброзичлива Ізабелла і брехливий, хитрий, підступний Фердинанд — були єдиними у своєму релігійному фанатизмі та прагненні до абсолютної влади. Все, що заважало цьому, підлягало знищенню: іновірці, місцеві вільності, комунальні права, привілеї дворян тощо. Монархи активно підтримували священну інквізицію. Після зміцнення влади і наповнення скарбниці Фердинанд та Ізабелла взялися за вирішення останнього завдання Реконкісти — завоювання Гранади — володіння мусульман на крайньому півдні Піренейського півострова.
Іспанське королівське подружжя — Фердинанд II Араґонський та Ізабелла I Кастильська
Після нетривалої війни 2 січня 1492 р. над сторожовою вежею двору гранадських емірів було піднято іспанський прапор. Умови капітуляції емірату були для арабського населення сприятливими. Вони зберігали свою землю та віру. Проте з моменту завоювання всі обіцянки почали порушуватися. На землях Гранади шаленіла інквізиція, почалося насильницьке хрещення. Фердинанд та Ізабелла були фанатичними католиками. Вони навіть отримали від папи почетний титул – Католицькі королі. У 1502 р. Фердинанд та Ізабелла видали указ, згідно з яким кожен мавр або єврей повинен був або хреститися, або залишити Іспанію. Цей указ започаткував масовий виїзд із Іспанії маврів та євреїв, що призвело до занепаду торгівлі, ремесел, сільського господарства, до знелюднення багатьох теренів.
Ціною об’єднання Іспанії стали жертви інквізиції, сотні тисяч вигнанців та економічний занепад багатьох районів. Ці негативні наслідки на той час не були такими відчутними, вони проявилися дещо пізніше, бо саме тоді Колумб відкрив Америку, з якої до Іспанії ринуло стільки золота і срібла, що занепад економіки нікого не схвилював.
Перевірте, як запам’ятали
Подумайте і дайте відповідь
Виконайте завдання
Для допитливих
Чому на території Італії існували республіки коли по всій Європі влада монарха була незаперечною?
Українська