Напередодні Першої світової війни українські землі все ще залишались у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Вони різнилися за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили політику, спрямовану на нівелювання національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м’якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині.
До складу Російської імперії входило дев’ять губерній, об’єднаних у три великі регіони: Південно-Західний край або Київське генерал-губернаторство (Подільська, Волинська, Київська губернії), Лівобережна Україна (Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії). Українці також заселяли великі райони Кубані, Курщини, Воронежчини, Берестейщини. У 1912 р. за етнографічним принципом утворили нову Холмську губернію.
Територія Західної України (сучасна територія Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської та більшої частини Тернопільської й Чернівецької областей) входила до складу Австро-Угорщини. Адміністративно вони належали коронним краям Галичина (Східна Галичина) та Буковина (Північна Буковина), а також угорській короні (Закарпаття).
Загальна площа українських земель становила понад 700 тис. км
Населення України перевищувало 48 млн осіб. 2/3 із них (33 млн) припадала на українців, а решта – на національні меншини: росіян (10 %), євреїв (понад 4 %), поляків, угорців, болгар тощо.
У сільській місцевості проживало близько 80 % жителів України. За національним складом село було переважно українським, хліборобським, місто – багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським, а на західноукраїнських землях – польським та єврейським. Українці становили тільки третину городян. Між містом і селом існували глибокі мовні відмінності. У селі розмовляли українською мовою, у місті – здебільшого російською, а на заході – польською, німецькою та угорською.
В економічному відношенні більш розвинутими були українські землі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Донбас став вугледобувною та металургійною базою імперії. На той час добування вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. Крім того, українські землі були й житницею Європи.
На українських землях у складі Австро-Угорської імперії промисловості майже не було. Набули розвитку тільки лісообробна, нафтодобувна і харчова галузі. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або вирушати на заробітки за океан.
Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, мала загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Об’єктом їх експансії були й українські землі. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія, Османська імперія також сподівалася повернути свої колишні північнопричорноморські володіння.
Росія, яка на міжнародній арені декларувала себе захисником слов’янських народів, прагнула здійснити мрію всіх російських царів – об’єднати всі землі колишньої Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям із метою придушити гніздо «мазепинства», яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Тому російський Генеральний штаб вістря наступу російської армії спрямовував на Галичину.
Австро-Угорщина, у свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини й відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини.
У Німеччині широкі плани щодо України розроблялись як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Особливо привабливою для Німеччини Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були виснажені.
Українська