§ 11 КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ у другій половині 40-х - на початку 50-х років
1. Історичні умови розвитку культури
Відродження культурного життя України у повоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом.
Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, які протистояли один одному:
§ з одного боку – зміцнення тоталітарного режиму;
§ з іншого – зростання суспільної свідомості народу, який виніс на своїх плечах усі труднощі війни.
Війна значною мірою підірвала ідеологію «гвинтика», адже перемогти ворога могли лише самостійно мислячі люди, а не сліпі виконавці волі вождя.
Величезний жертовний внесок народу у перемогу не тільки зміцнив у його свідомості самоповагу, а й сприяв появі у нього відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії.
Суттєво вплинуло на світосприйняття українців перебування їх у складі радянських військ за кордоном, знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної оцінки суспільством і системи влади в цілому, і особи керівника зокрема. Український народ був переконаний, що після величезних жертв і перемоги, він, як і інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення матеріального життя і на встановлення справедливого демократичного ладу.
Сталінський режим на вимоги часу відповів не реформами, а намаганням зберегти незмінність становища, посиленням контролю над суспільством, особливо в царині ідеології.
Прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів з боку діячів культури часто кваліфікувалися як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і загрожували людині моральним та фізичним знищенням.
2. Відновлення системи освіти
Після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників розпочалося відновлення зруйнованих підчас війни шкіл, закладів культури, наукових установ.
Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами самого населення – «методом народної будови». У 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. На 1950 р. довоєнна мережа шкіл була практично відновлена, але для налагодження нормальної системи освіти цього було недостатньо: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і в три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, була розташована у приміщеннях, мало пристосованих для навчання.
Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах і навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки тих, кого батьки не могли забезпечити мінімумом необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу.
Труднощі, що стояли перед системою освіти, викликали необхідність запровадження мережі вечірніх шкіл. Були засновані також навчальні курси для дорослих, професійні заочні школи.
Але реалії часу потребували все більше освічених людей. У 1953 р. було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Це, у свою чергу, створило додаткові труднощі – нестачу приміщень, вчителів, навчальних посібників.
Як і в довоєнні роки, Комуністична партія прагнула перетворити школу на знаряддя встановлення і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських і комсомольських організацій. Прищеплення відданості Й.Сталіну й ідеалам комунізму оголошувалося найважливішим покликанням школи.
У повоєнні роки розпочався процес неухильного скорочення шкіл з українською мовою викладання. Так, з 1948 р. по 1954 р. кількість українських шкіл зменшилася з 26 до 25 тис, а російських – збільшилася з 2 720 до 4 051, або в 1,5 рази. На 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних – 3,9 млн. дітей.
Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та ін.). Всі вони були перепрофільовані на російські.
Протягом четвертої п'ятирічки було відтворено і систему вищої освіти.
Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилась у порівнянні з довоєнним періодом, тоді як кількість студентів зросла з 99 до 325 тис. (на 1956 р.). Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях.
Викладання в більшості вузів велося російською мовою.
3. Розвиток науки в Україні
У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень.
Якщо у 1945 р. в республіці налічувалося 267 науково-дослідних установ, то в 1950 р. вже 462, в тому числі більше 30 академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, їхня матеріально-технічна база, зростав кадровий потенціал. Кількість науковців в Україні досягла у 1950 р. 22,3 тис. осіб.
Головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював О.Палладін.
Вчені України досягли значних успіхів у дослідженнях з фундаментальних наук, їх наближенні до потреб господарства. У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956 р. Генеральним конструктором будівництва космічних кораблів у СРСР став виходець із Житомирщини С.Корольов.
Під керівництвом С.Лебедєва у Києві у 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину.
Значним технічним досягненням була побудова у 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро завдовжки понад 1,5 км (міст ім. Патона у м. Києві). За короткий час завдяки новій автоматичній технології зварювання було споруджено газопровід Дашава – Київ.
Проте практично всі видатні досягнення науки і техніки мат місце лише в галузях, що стосувалися воєнного або суміжного з ним виробництва.
Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина» – явище в радянській науці, яке характеризувалося ідеологізацією, засиллям в науці посередностей, людей споживацького ґатунку, авантюристів.
Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т.Лисенко, підтриманий Й.Сталіним, пообіцяв створити за короткий час надлишок сільськогосподарської продукції за допомогою власної методики виведення нових рослин і порід худоби, оголосив ген міфічною частинкою.
Свою позицію Т.Лисенко аргументував не науковими викладками, а ідеологічними штампами, запозиченими з «Короткого курсу історії ВКП(б)». Генетику він проголосив «продажною донькою імперіалізму», а кібернетику – її «рідною сестрою». В результаті переслідувані, генетиків, що розпочалося 1947-1948 рр., репресій зазнали вчені-біологи Д.Третяков, М.Гришко, І.Шмальгаузегн, І.Поляков, С.Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.
4. Розвиток літератури і мистецтва. «Ждановщина» в Україні
У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва, але всупереч обставинам, у 40-50-і роки було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.
Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Совко, письменник і режисер О.Довженко, гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Л.Первомайський.
Переможне завершення війни сприяло зміцненню особистого авторитету Й.Сталіна. Але реалії повоєнного життя потребували зміцнення ідеологічного забезпечення сталінського режиму. Усвідомлюючи себе переможцем, народ хотів кращого, заможнішого і вільного життя. Все частіше стали проявлятися вільнодумство і національні почуття, виразниками яких була в першу чергу інтелігенція. Саме проти неї і було спрямоване вістря сталінських репресій.
Повоєнний період заслужено асоціюється з відомим сталінським тостом «за великий російський народ». У ньому виявилося прагнення Й. Сталіна сполучити комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової ролі росіян у світовій історії. На кожний винахід західного вченого радянські пропагандисти знаходили росіянина, який висловив цю ідею раніше, на кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а на кожного видатного державного діяча Заходу знаходився російський зі ще більш видатними досягненнями.
Це нове ідеологічне підґрунтя сталінського режиму мало особливо негативні наслідки для українців. У 1950 р. Й.Сталін висунув тезу, що російська, українська і білоруська нації є результатом розгалуження «єдиної давньоруської народності». Цю «єдину давньоруську народність» прийнято було тлумачити як давньоросійську, і в жодному випадку не як давньоукраїнську.
Так у СРСР виникло явище, яке дістало назву за іменем його головного провідника, офіційного теоретика і організатора А.Жданова.
«Ждановщина» (1946-1949 рр.) означала посилення втручання сталінського режиму в сферу ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства.
Була розгорнута боротьба проти «безідейності, безпринциповості, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом», проти «буржуазного націоналізму». За період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Першими були постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» (спрямовані проти творчості А.Ахматової і М.Зощенка), «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін.
За встановленим шаблоном, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У теж ухвалив кілька постанов: «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець». «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і інших театрів України» та ін.
Документ
Із постанови ЦК КП(б)У «Про журнал «Вітчизна» (4 жовтня 1946 р.)
ЦК КП(б)У відзначає, що літературно-художній журнал «Вітчизна» – орган Спілки радянських письменників України – ведеться зовсім незадовільно.
Редакція «Вітчизни» (відповідальний редактор Ю.Яновський) не виконала постанови ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 р., яка зобов'язала редакцію в найкоротший строк усунути серйозні ідейно-політичні хиби і помилки, що мали місце в журналі «Українська література», і рішуче піднести ідейно-художній рівень журналу. Замість цього редакція ще більше поглибила хиби і помилки журналу, надаючи місце на своїх сторінках художнім творам і статтям, в яких проповідується буржуазно-націоналістична ідеологія, міщансько-обивательські погляди на життя, аполітичність і пошлість.
За останні півроку, поряд із вдалими і корисними творами радянської літератури, у журналі вміщено ряд шкідливих творів і статей, в яких протягуються ворожі радянському суспільству ідеї і концепції.
Редакція «Вітчизни» систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеологи, в статтях і художніх творах ряду письменників і літературознавців, надрукованих у «Вітчизні», в дусі буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і Єфремова перекручувалась і спотворювалась історія української літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізувались пережитки старини в побуті та свідомості людей.
В журналі була надрукована націоналістична стаття Л.Коваленка «Поет, новатор і патріот», присвячена творчості І.Котляревського. Повторюючи антинаукові буржуазно-націоналістичні твердження Грушевського і Єфремова, автор статті намагається довести, що головним і вирішальним у розвитку дореволюційної української літератури були не соціальні, а національні фактори. Цим самим автор відкрито протягує найреакційніші буржуазно-націоналістичні погляди і глибоко перекручує як творчість Котляревського, так і загальну картину українського літературного процесу.
В статті І.Пільгука «Кирило-Мефодіївське братство і літературний процес 40-60-их років» всіляко прикрашуються буржуазно-ліберальні і консервативні діячі української літератури (Куліш, Костомаров, Білозерський), Кирило-Мефодіївське братство ставиться на одну дошку з революційно-демократичними організаціями, пропагуються націоналістичні погляди на суть реалізму в дореволюційній літературі.
Запитання до документа
1. У чому звинувачувалась редакція журналу «Вітчизна»?
2. Про які тенденції політики сталінського керівництва у сфері культури свідчив вихід цієї постанови?
Для «зміцнення керівництва» українською парторганізацією м. Київ було направлено Л.Кагановича (М.Хрущов був переміщений на другорядний пост голови уряду). Л.Каганович розгорнув боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом». Фактично саме ним була підготовлена велика «справа», жертвою якої мав стати цвіт української інтелігенції того часу – А.Малишко, П.Панч, М.Рильський, Ю.Яновський та ін. Та ініціатива Л.Кагановича виявилась невчасною, і він був відкликаний до Москви.
На порядку денному у сталінського керівництва стояло питання боротьби з «низькопоклонства»» перед Заходам, проти «космополітизму». Об'єктом переслідувань знову були обрані літератори, митці, учені.
Ця кампанія мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію радянського суспільства від західного світу, протиставити інтелігенцію іншим прошаркам суспільства, розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації, відновити образ «внутрішнього ворога», так необхідного для тоталітарного режиму.
Сигналом до атаки проти «космополітів» стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відлунням цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на місцевих літературних і театральних критиків.
Кампанія боротьби з «космополітами» мала негативні наслідки для розвитку культури: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилась ізоляція від надбань західної культури; театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб утримання митців у рамках офіційної ідеології; було обмежено свободу творчості.
Зустріч В.Сосюри з шахтарями
З початку 50-х років насувається нова хвиля звинувачень, проти української інтелігенції. Цькуванню були піддані не лише українські письменники, а й композитори (В.Лятошинський, К.Данькевич) і науковці.
Особливо лютій і нещадній критиці було піддано В.Сосюру за вірш «Любіть Україну» (1944 р.), який було оголошено «ідейно порочним твором».
«Ждановщина» призвела до гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні, породила негативні явища в середовищі радянської інтелігенції. Сталінський режим остаточно протиставив себе народу, ліквідував патріотичне піднесення років війни, придушив паростки відродження української культури.
У міжнародному плані «ждановщина» посилила відірваність радянських митців від досягнень світової культури, сприяла посиленню конфронтаційного характеру зовнішньої політики СРСР.
Запитання і завдання
1. Що сталося зі значною частиною національних шкіл республіки на початку 50-х років?
2. Кого Ви можете назвати з видатних українських вчених, що працювали у післявоєнний період?
3. Кого з українських письменників, що творили у післявоєнний період, Ви можете назвати?
4. Які зміни у суспільній свідомості радянського народу викликала перемога СРСР у Другій світовій війні?
5. Які зміни відбулися у системі вищої освіти України у повоєнні роки?
6. Дайте визначення поняття «лисенківщина».
7. Дайте визначення поняття «ждановщина».
8. Якими були цілі кампанії боротьби проти «космополітизму» та її наслідки для суспільної свідомості?
9. Які наслідки мала «лисенківщина» для розвитку науки в Україні?
10. Визначте причини проведення політики, що дістала назву «ждановщина».
11. Спробуйте порівняти зміни у суспільній свідомості, що сталися після Великої Вітчизняної війни та після Вітчизняної війни 1812 р.
12. Якими цілями Ви могли б пояснити постійне намагання сталінського керівництва встановити цілковитий контроль над сферою художньої творчості?
13. Чим, на Ваш погляд, небезпечні такі явища, як «ждановщина»?
Українська