Тема ІІI УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ /1956-1964 рр./
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ Й
§ 12 ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В УКРАЇНІ
1. XX з'їзд КПРС і Україна
Після смерті Сталіна в березні 1953 р. країна отримала в спадщину страшний спомин про криваві репресії, мільйони загублених і скалічених людських душ і разом з цим – жорстоку тоталітарну систему.
Зрозуміло, що смерть «вождя усіх часів і народів» не означала загибелі ні сталінізму, ні тоталітаризму, котрі за довгі роки свого Існування глибоко укоренилися у свідомості людей.
Але перші кроки на шляху десталінізації України стали відчутними досить швидко – відразу після фактичного визнання в березні 1953 р. М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС і його офіційного обрання на цю посаду у вересні 1953 р.
З його приходом до влади починаються суттєві кадрові перестановки і зміни керівництва на місцях.
Крім України, зміна партійного керівництва в цей час також відбувається у Литві та Латвії. Не виключено, що ці кадрові маніпуляції були заздалегідь сплановані Л.Берією, який готувався захопити державну владу саме за допомогою партійної верхівки неросійських національних республік, що йому й інкримінувалося під час арешту в червні 1953 р.
Але українське керівництво не підтримало Л.Берію. Як згодом з'ясувалося, колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал Т.Строкач з ризиком для власною життя повідомив М.Хрущова про підготовку антидержавної змови.
Прихід М.Хрущова до влади певною мірою вплинув на процес українізації керівних кадрів як Української РСР. так і Радянського Союзу в цілому. Адже перемогою над своїми політичними опонентами Хрущов багато в чому був зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще і часів свого перебування на посту першою секретаря ЦК КП(б)У.
Як наслідок, вже XVIII з'їзд КПУ, що відбувся в березні 1954 р., посилив тенденцію подальшої українізації партійного керівництва республіки. Зокрема, в новообраному складі ЦК Компартії України питома частка українців зросла з 62% до 72%, усі вісім членів політбюро були українцями, українці одержали посади не лише першого і другого (О.Кириченко і М.Підгорний), але й ще двох секретарів Центрального Комітету.
Ці позитивні зміни торкнулися і республіканського державного апарату, в якому високі урядові посади зайняли драматург О.Корнійчук, Семен Стефаник, син відомого українського письменника Василя Стефаника, та інші українські громадсько-політичні діячі.
На чолі профспілок України також замість росіянина А.Клебанова було поставлено українця К.Москальця. Значні кадрові перестановки відбулися в республіканському міністерстві внутрішніх справ після арешту соратника і однодумця Л.Берії в Україні П.Мешика.
Помітно зросло представництво українців і у всесоюзному керівництві. Зокрема, перший секретар ЦК КПУ О.Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду увійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад Збройних Сил СРСР.
У цей період намітилися нові тенденції у формуванні української політичної еліти. В ній стали переважати люди, що починали свою трудову діяльність в сільськогосподарському виробництві і були з ним міцно пов'язані. Більшість з них походила з центральних і північно-східних регіонів України.
Ця нова хвиля українізації вищих щаблів партійної і державної влади була викликана двома важливими обставинами. З одного боку, вона засвідчила зміни, що відбулися в Україні після Другої світової війни, насамперед, – консолідацію української нації; з іншого – продемонструвала нове ставлення союзного центру до республіканського керівництва. Зокрема, М.Хрущов для того, щоб обмежити владу своїх опонентів, погоджувався на надання більших повноважень національним керівництвам у вирішенні важливих республіканських проблем. Внаслідок цього можливості керівних партійних і державних органів республіки помітно зросли, посилюючи автономістські домагання й особисті амбіції їх лідерів.
Надзвичайно важливим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 р.
У звітній доповіді М.Хрущова не містилось ніяких сенсаційних заяв. У ній, навпаки, підтверджувався декларований курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні і соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва», запровадженого в країні в останні роки.
Ці питання були також у центрі уваги делегатів, що виступали на з’їзді. Лише А.Мікоян у своєму виступі обережно торкнувся проблеми «культу особи Сталіна», піддавши сумніву деякі висновки відомого сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» (зокрема, огляду подій громадянської війни в Україні), і вперше публічно заявивши про те, що С.Косіор та В.Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу».
В останній день роботи з'їзду, коли затверджувалися результати голосування по виборах керівних органів партії, Хрущов повідомив делегатів, що вони мають зібратися на закрите засідання. В ніч з 24 на 25 лютого М.Хрущов протягам чотирьох годин зачитував делегатам з'їзду доповідь «Про культ особи і його наслідки».
З цієї доповіді делегати з'їзду дізналися про «політичний заповіт» В.Леніна, існування якого довгі роки замовчувалося і заперечувалося керівництвом партії. В доповіді розповідалося про спотворення Й.Сталіним принципу демократичного централізму, пов'язані з цим «сталінські чистки» і масові репресії. Крім цього, М.Хрущов практично розвінчав міфи про Й.Сталіна як «нащадка» та «геніального продовжувача» справи Леніна, «видатного воєначальника», який насправді був головним винуватцем жахливих поразок Червоної Армії в 1941-1942 рр.
На з'їзді вперше була показана справжня постать Й.Сталіна – постать жорстокого тирана і диктатора. Доповідь М.Хрущова буквально шокувала багатьох комуністів, За спогадами учасників з'їзду, кілька делегатів навіть втратили свідомість, їх тихо винесли із зали засідань.
Варто зазначити, що критика культу особи Й.Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але все-таки поверховою і не досить глибокою. Вона не містила в собі серйозного аналізу системних засад і головних причин формування режиму особистої влади колишнього вождя радянської держави. Головні витоки сталінського культу вбачалися насамперед у гострій невщухаючій класовій боротьбі і головне – у негативних рисах характеру самого Сталіна.
Незважаючи на величезну інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М.Хрущова скоріше маскувала, ніж змальовувала справжню картину злочинів сталінізму. В ній, зокрема, засуджувалися лише зовнішні сторони тоталітаризму («культ особи») і найбільш вражаючі події зловживання державою владою (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх етапах соціалістичного будівництва вважалася правильною. З'їзд не обговорював доповіді М.Хрущова, а прийняв з цього питання лише стислу постанову, що містила всього декілька рядків.
Проте й ця обмежена критика позитивно вплинула на оздоровлення політичної і морально-психологічної атмосфери в суспільстві.
Саме вона дозволила розтопити кригу людського страху і довготривалого мовчання, розкривши нарешті правду про методи соціалістичного будівництва в СРСР.
Закономірним наслідком XX з'їзду КПРС став справжній переворот у суспільній свідомості, перегляд сталих стереотипів мислення, критична оцінка подій минулого. Цей переломний період у житті радянських людей, за влучним висловом І.Еренбурга, був згодом названий «Хрущовською відлигою», як своєрідне короткочасне потепління серед зими.
Насправді ж, суть існуючого політичного режиму фактично не змінювалася. Але його провідники вже не наважувалися використовувати в управлінні державою жорстокі терористичні методи.
2. Десталінізація в Україні
Щоб спрямувати критику сталінщини в більш помірковане русло, ЦК КПРС 30 червня 1956 р. прийняв постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», яка була безумовним кроком назад в порівнянні з доповіддю Хрущова на XX з'їзді
Й.Сталін у цьому документі характеризувався як «людина, яка боролася за справу соціалізму», а його злочини зображувалися як певні обмеження внутріпартійної демократії, що були неминучими в умовах жорстокої боротьби з «класовими ворогами».
Процеси десталінізації просувалися поступово по вертикалі, що виявлялося в засудженні «культу особи» з верху до низу всіма партійними організаціями й ідеологічними установами.
В Україні цей процес проходив дещо повільніше, ніж у центрі. Зокрема, із значним запізненням у республіканській пресі почали з'являтися статті під гаслом «У світлі рішень XX з'їзду». Загальна тональність і зміст критичних виступів були в більшості досить зваженими і поміркованими.
Ознаки політичної «відлиги» більше відчувалися у сфері культурного життя. Українській культурі почали повертатися імена безпідставно забутих чи незаконно репресованих діячів. Величезну принциповість і наполегливість у цій роботі виявив М.Рильський. Саме завдяки його активній діяльності були посмертно реабілітовані поети О.Олесь і М.Вороний.
У 1956 р. в республіканських засобах масової інформації з'явилися перші звістки про реабілітацію українських письменників, репресованих за часів сталінського терору: В.Еллана-Блакитного, Г.Косинки, М.Ірчана, В.Чумака, О.Досвітнього, І.Микитенка та ін. Низку творів цих письменників було опубліковано в «Антології української поезії» та збірнику «Революційні поети Західної України».
У газетах і журналах стали частіше з'являтися статті про реабілітованих письменників. Ті з незаконно репресованих, що залишилися живими, після реабілітації поступово залучалися до культурного життя республіки. В цей період було розпочато кампанію за повернення чесних імен видатним діячам української культури – драматургу М.Кулішу, кінорежисеру О.Довженку, режисеру Л.Курбасу та ін.
Разом з реабілітацією відомих діячів культури почали поступово розгортатися і процеси реабілітації окремих партійних, державних і військових діячів.
Важливим поштовхом до цього стала ліквідація восени 1953 р. таких жахливих інструментів сталінського терору, як воєнні трибунали і так звана «особлива нарада». Остання мала право в адміністративному порядку застосовувати такі жорстокі міри покарання, як заслання, ув'язнення до таборів і виселення за межі країни.
Відчутним кроком на шляху демократизації суспільно-політичного життя стало також скасування надзвичайного порядку ведення справ «щодо підготовки і здійснення терористичних актів».
У 1954 р. була створена спеціальна комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій у період «великої чистки» 1936-1939 рр. За результатами її роботи були реабілітовані відомі в Україні особи – В.Затонський, Е.Квірінг, С.Косіор, Ю.Коцюбинський, М.Скрипник, С.Постишев, Й.Якір.
Крім цього, у вересні 1955 р. були амністовані громадяни, що були звинувачені у співробітництві з німецькими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни.
Це рішення мало велике значення для України, адже чимало українців, особливо жителів західних областей, які знаходилися на окупованій фашистами території, були безпідставно звинувачені у «пособництві ворогові» і вислані до Сибіру або інших віддалених районів Радянського Союзу. Внаслідок оголошеної амністії на 1957 р. із ув'язнення повернулося понад 65 тисяч колишніх членів ОУН і воїнів УПА.
В цілому на кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури України було переглянуто справи майже 5,5 млн. чоловік, проте лише 58% з них були реабілітовані. Як і раніше, поза законам залишалася більшість жертв політичних репресій 20-х – початку 30-х років, а також особи, які були звинувачені в українському націоналізмі.
3. Наростання опору десталінізації
Принцип колективного керівництва, проголошений М.Хрущовим після смерті Й.Сталіна і підтриманий XX з'їздом КРПС, невдовзі почав втрачати свою силу.
В результаті загострення відносин між прихильниками реформ і консерваторами керівна верхівка з часом фактично розкололася на два ворожих табори.
Антихрущовську опозицію очолили голова союзного уряду Г.Маленков, його заступник В.Молотов і керівник Державного комітету з питань праці і зарплати Л.Каганович. Внаслідок жорсткої боротьби за владу у січні 1955 р. Г.Маленкова було усунуто з посади Голови Ради Міністрів СРСР, яку замість нього обійняв маршал М.Булганін.
Найбільшої гостроти протистояння між реформаторами і консерваторами досягло влітку 1957 р., коли згуртована «сталінська гвардія» вирішила дати відкритий бій М. Хрущову. Скориставшись його відсутністю у зв'язку з офіційним візитом до Фінляндії, представники опозиції 18 червня 1957 р. поставили питання про відставку першого секретаря на засіданні Президії ЦК КПРС.
Однак організаторам державного перевороту не поталанило. У протиборстві, що тривало чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових структур – Г.Жуков (армія) та І.Сєров (КДБ). Вони забезпечили оперативну доставку членів Центрального Комітету партії до Москви.
Пленум ЦК, що відбувся в умовах абсолютної секретності 22-29 червня, після тривалих і гострих дискусій в своєму рішенні засудив лідерів опозиційної групи. Згодом вони були швидко зміщені з високих державних посад. У цій відкритій боротьбі за владу керівництво України було повністю на боці М.Хрущова і послідовно підтримувало його.
Розгром антихрущовської опозиції дав можливість зберегти вироблений політичний курс і підготувати надійне підґрунтя для наступного етапу оновлення і лібералізації радянського суспільства.
Усунувши політичних опонентів, М.Хрущов для зміцнення свого становища здійснив низку кадрових перестановок. У листопаді 1957 р., відчуваючи в особі Г.Жукова, який керував армією, серйозну загрозу партійній диктатурі, М.Хрущов звільнив його від обов'язків міністра оборони і призначив на цю посаду уродженця України маршала А.Малиновського.
У грудні 1957 р. перший секретар ЦК Компартії України О.Кириченко був обраний секретарем ЦК КПРС, а на чолі КПУ став М.Підгорний.
На початку 1958 р. М.Хрущов усунув з посади Голову Ради Міністрів СРСР М.Булганіна і сам очолив союзний уряд. Внаслідок цього дві найвищі в країні посади – партійна і державна опинилися в руках однієї особи.
В 1960 р. на посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР замість 79-річного А.Ворошилова був висунутий Л.Брежнєв.
Повернення М.Хрущова до сталінської практики суміщення керівництва партією і урядом поклало кінець колегіальності в управлінні державою, незважаючи на те, що на XX з'їзді політичні переваги колегіальності були урочисто підтверджені посиланнями на ленінські традиції.
Проте М.Хрущова, на думку істориків, не можна назвати «самодержцем на сталінський лад», скоріше він залишив по собі слід як «кандидат в Сталіни».
Наступним кроком на шляху десталінізації радянського суспільства став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 р.
На ньому про злочинну діяльність Й.Сталіна говорили відкрито, не забуваючи вже й про його вірних соратників і підручних К.Ворошилова. Л.Кагановича та В.Молотова.
Одну з найбільш помітних ролей за часів Й.Сталіна відіграв Л.Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною. Саме на XXII з'їзді вперше на повний голос зазвучали слова правди про його ганебне секретарювання в КП(б)У в 1947 р. Цей період згодом цілком справедливо був названий «чорними днями» для України. Зокрема, М.Підгорний з трибуни XXII з'їзду КПРС зазначив, що Л.Каганович, перебуваючи на високій партійній посаді в Україні, поводив себе як справжній садист, відверто знущався над керівниками республіки, переслідував інтелігенцію, цинічно принижував гідність людей, постійно погрожував арештами і тюрмою.
XXII з'їзд КПРС став апогеєм десталінізації, в процесі якої М.Хрущов остаточно скомпрометував і усунув від влади своїх суперників. Після цього він міг дозволити собі забути про критику Й.Сталіна і навіть дати високу оцінку окремим його творам, знову називати його «видатним марксистом-ленінцем», заявляти про те, що партія «не віддасть ім'я Сталіна ворогам комунізму». Адже подальше поглиблення десталінізації загрожувало вже самим підвалинам тоталітарної системи.
Ось чому процес десталінізації в цілому здійснювався непослідовно, суперечливо, нерідко підпорядковуючись тактичним маневрам і політичним розрахункам М.Хрущова. Згадуючи згодом цей період, М.Хрущов цілком відверто зазначав, що тодішнє керівництво не змогло відкинути минуле, оскільки було пов'язане з ним своєю діяльністю під керівництвом Й.Сталіна.
Постать
Брежнєв Леонід Ілліч (190 -1982) – радянський комуністичний лідер. Під час
Великої Вітчизняної війни – на політроботі в Червоній Армії. З 1946 – перший
секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б)У.
В 1950-1952 – перший секретар ЦК КП(б) Молдавії. З
1953 – заступник начальника Головного – політуправління Радянської Армії та
ВМФ. У 1954-1956 – другий, перший секретар ЦК КП
Казахстану. З 1956 – секретар ЦК КПРС. З 1957 – член Президії ЦК. З 1964 –
перший (з 1966 – Генеральний) секретар ЦК КПРС. 1960 – 1964 і з 1977 – Голова
Президії Верховної Ради СРСР. У 1968 придушив «Празьку весну». Маршал
Радянського Союзу (1976). У 1979 – один із ініціаторів вводу військ до
Афганістану. Герой Соціалістичної Праці (1961). Герой Радянського Союзу (1966,
1967, 1978, 1981).
Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС знаменував собою початок нового етапу радянської історії.
До влади в державі і партії прийшли представники так званого «третього покоління» радянських керівників. Кар'єра цих людей була тісно пов'язана зі сталінською кривавою «кадровою революцією» кінця 30-х років, коли формувався новий керівний апарат, замість попереднього, жорстоко знищеного в 1937 р.
Л.Брежнєв, як і його попередник М.Хрущов, прийшов до влади, маючи міцні зв'язки з Україною, насамперед з так званим «дніпропетровським кланом». У травні 1937 р. він. 30-річний інженер металургійного заводу, став заступником голови Дніпродзержинського міськвиконкому. Сталінський кривавий терор 1937-1938 рр. створив багато посадових вакансій. Тому незабаром молодий фахівець був обраний секретарем Дніпропетровського обкому партії.
Заповнюючи службові анкети, Л.Брежнєв в цей час постійно зазначав, що за національністю він українець. Проте українське походження не завадило йому згодом, обіймаючи високі урядові і партійні посади в Москві, проводити відверто русифікаторську політику щодо України. Подальша службова кар’єра Л.Брежнєва проходила при найактивнішій підтримці М.Хрущова, який в той час був секретарем ЦК Компартії України, а пізніше – секретарем ЦК ВКП(б).
Документи
Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про звільнення з-під адміністративного нагляду кримських татар, балкарців, турків – громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни» (28 квітня 1956 р.)
Учитывая, что существующие ограничения в правовом положений находящихся на спецпоселении крымских татар, балкарцев, турок – граждан СССР, курдов, хемшилов и членов их семей, выселенных в 1943-1944 гг. из Северного Кавказа, из Грузинской ССР и Крыма, в дальнейшем не вызываются необходимостью, Президиум Верховного Совета СССР постановляет;
1. Снять с учета спецпоселении и освободить из-под административного надзора органов Министерства внутренних дел СССР крымских татар, балкарцев, турок – граждан СССР, курдов, хемшилов и членов их семей, выселенных на спецпоселение в период Великой Отечественной войны.
2. Установить, что снятие ограничений по спецпоселению с лиц, перечисленных в статье первой настоящего указа, не влечет за собой возвращение им имущества, конфискованного при выселении, и что они не имеют права возвращаться в места, откуда были выселены.
Запитання до документа
У чому полягала суперечливість Указу Президії Верховної Ради СРСР?
М.Хрущов. Грубе попрання ленінських принципів національної політики (Із доповіді «Про культ особи і його наслідки» на закритому засіданні XX з'їзду КПРС) /25 лютого 1956 р./
…Товарищи! Обратимся к некоторым другим фактам. Советский Союз по праву считается образцом многонационального государства, ибо у нас на деле обеспечены равноправие и дружба всех народов, населяющих нашу великую Родину.
Тем более вопиющими являются действия, инициатором которых был Сталин и которые представляют собой грубое попрание основных ленинских принципов национальной политики Советского государства. Речь идет о массовом выселении со своих родных мест целых народов, в том числе всех коммунистов без каких бы то ни было исключений. Причем такого рода выселение никак не диктовалось военными соображениями... Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выселять.
В сознании не только марксиста-ленинца, но и всякого здравомыслящего человека не укладывается такое положение, как можно возлагать ответственность за враждебные действия отдельных лиц или групп на целые народы, включая женщин, детей, стариков, коммунистов и комсомольцев, и подвергать их массовым репрессиям, лишениям и страданиям...
Запитання до документа
Чи згодні Ви з висновками, наведеними в документі?
Запитання і завдання
1. Хто став партійним керівником після смерті Й.Сталіна?
2. Де і коли вперше пролунали слова про злочини Й.Сталіна?
3. В яких містах України на початку 60-х років відбулися робітничі виступи?
4. Кого з українських діячів культури, що були реабілітовані в період «відлиги», Ви можете назвати?
5. У чому полягала особливість процесів десталінізації в Україні?
6. Яку роль відіграло керівництво армії та КДБ у подоланні спроби державного перевороту 1957 р.?
7. За яких обставин було усунено М. Хрущова від влади у жовтні 1964 р.?
8. Визначте хронологічну послідовність подій:
- XX з'їзд КПРС;
- обрання П.Шелеста першим секретарем ЦК Компартії України;
- початок реабілітації українських письменників, репресованих під час сталінського терору;
- масові виступи робітників у Донецьку і Жданові.
9. Охарактеризуйте кадрові зміни, що відбулися у вищому керівництві Радянського Союзу й УРСР після приходу М.Хрущова до влади. Чим вони були зумовлені?
10. У чому полягає значення доповіді М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки», проголошеної на XX з'їзді КПРС?
11. Чому діяльність М.Хрущова з часом почала втрачати підтримку української партійно-державної еліти?
12. М.Хрущова іноді називають «кандидатом у Сталіни». Чи згодні Ви з цією характеристикою? Свою думку обґрунтуйте.
13. Як Ви вважаєте, чому партійне та державне керівництво СРСР не наважилось на подальше поглиблення процесів десталінізації?
14. Про які зміни в суспільно-політичному житті СРСР та України свідчило те, що М.Хрущова було усунено від влади цілком легальними, законними методами?
15. Як Ви вважаєте, чи міг Л.Брежнєв, який підкреслював своє українське походження, не проводити русифікаторську політику в Україні? Свою думку обґрунтуйте.
Українська