Пригадайте: 1. Коли і як російський уряд ліквідував Запорізьку Січ? 2. Як склалася доля козаків, які залишилися під владою Російської імперії після ліквідації Січі? 3. Як було засновано Задунайську Січ? Яким було становище козаків у турецьких володіннях? 4. Яку роль відігравала Запорізька Січ у житті українців за роки її існування?
«Дві гілки зрубаного дерева» – так називали історики долю козаків після ліквідації російським урядом Запорізької Січі. Одна гілка залишилася на землях Російської імперії та була вимушена освоювати незаселені землі між Азовським морем та р.Кубань; друга – знайшла притулок у володіннях турецького султана, де заснувала Нову Січ у дельті Дунаю. Трагедія цих відірваних від рідної землі людей поглиблювалась і тим, що під час постійних війн між Росією і Туреччиною вони вимушені були іти брат на брата, вбивати єдиновірців задля чужої справи.
Російська та Османська імперії залюбки використовували козаків для реалізації своїх цілей, але ця служба позбавляла сенсу саме існування козацтва. Запорізькі козаки завжди були захисниками рідної землі, і ця мета надихала, надавала сил у боротьбі проти ворогів. Служба імперії формально зберігала козацтво, але позбавляла його головної ролі – захисника свого народу.
Проте роль українського козацтва у ХІХ ст. не можна применшувати. Навіть у ті скрутні часи воно і за межами українських земель зуміло зберегти культуру, традиції та історичну пам’ять свого народу.
Створене з козаків-запорожців, які залишились у Російській імперії, Чорноморське козацьке військо жило на землях між Південним Бугом і Дністром. Проте довго затриматися на цих землях воно не змогло. Під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. завдяки козакам імперія змогла захопити в Туреччини землі між Дністром і Чорним морем з фортецями Кінбурном і Хаджибеєм. Після перемоги російський уряд став роздавати ці землі, а разом з ними й ті, на яких жили козаки, російським вельможам та іноземним колоністам. Перспектива обернення на кріпосних селян спонукала козаків домагатися від російського уряду дозволу на переселення в інші місця.
Імператриця Катерина ІІ вирішила задовольнити прохання козаків. З цього вона мала подвійну користь: позбувалася козаків з України і завдяки їх переселенню на Таманський півострів забезпечувала захист кордонів імперії. У 1792 р. Чорноморське козацьке військо було переселено на Чорноморську оборонну лінію на правому березі Кубані, захист якої став основним обов’язком козаків.
Попервах традиційні форми життя козаків залишалися такими ж, як і раніше. Головний кіш Чорноморського козачого війська, очолюваний військовим (кошовим) отаманом, був розташований у новозаснованому м.Катеринодарі. Усі землі було переділено на 40 куренів, з яких 38 мали ті самі назви, що існували у Війську Запорізькому. Курені очолювали отамани, яких обирали козаки. Одначе козацька старшина, що отримала чини і привілеї російської армії, більше не хотіла контролю за своєю діяльністю з боку військової ради і можливості втрати своїх посад.
Козацька старшина розробила, а російський уряд затвердив нові правила козацького життя. За ними ліквідувалася військова рада, затверджувалася приватна власність старшини на землі, що їх раніше було призначено всьому війську. Нарешті, було скасовано давні козацькі заборони стосовно жіноцтва. Катеринодар став не Січчю, а звичайним містом, у якому жили сімейні козаки.
Обов’язком чорноморських козаків стала військова служба імперії. Вони захищали ділянку кордону на правому березі р.Кубань від нападів гірських народів. Козаки-чорноморці діяли також у складі російської армії у 1794 р. в Польщі, під час франко-російської війни 1812 р. та російсько-турецьких війн.
Російський уряд періодично переселяв сюди отчайдухів Лівобережжя. У такий спосіб імперія мала подвійну користь: прибирала з Лівобережжя тих, хто міг розпочати боротьбу за свої втрачені права, і забезпечувала себе хоробрими вояками.
Витяг з листа князя О.Барятинського військовому міністру О.Мілютіну з пропозиціями стосовно реорганізації Чорноморського козацького війська.
«У Чорноморському козацькому війську, що складається з малоросів і зберігає традиції Запорізької Січі, їхня окремішність набуває форми національності та виявляється в їхній неприхильності до інородців, яких козаки неприязно називають москалями. Злиття Чорноморського війська з Кавказьким лінійним може протидіяти цьому, але важливо, щоб це злиття пройняло також і побут козаків».
Поміркуйте: 1. Що викликало занепокоєність і невдоволення імперської знаті в житті козаків-чорноморців? 2. Чому імперські урядовці докладали зусиль для того, щоб примусити чорноморських козаків забути свої давні звичаї й традиції? 3. Чому збереження чорноморцями власних форм національного життя в «епоху націоналізму» становило небезпеку для імперії?
Друга частина запорізьких козаків, яка не хотіла служити Російський імперії та наполегливо намагалася зберегти свої звичаї, переселилася до Османської імперії. Турецький султан надав їм землі у гирлі Дунаю, де й виник Задунайський кіш. Обов’язком козаків-задунайців була військова служба при турецькому флоті під час воєнних походів. Але перспектива битися зі своїми братами по крові та зброї під час російсько-турецьких війн викликала рішучі протести козаків, тому за наказом султана їх стали використовувати лише проти сербів, албанців і греків.
Турецькі власті ніколи не довіряли козакам-задунайцям і винайшли надійний спосіб забезпечення їхньої вірності. Кожного разу, коли козаки разом із турецькою армією вирушали в експедиції проти християн, весь кіш ручався за них. У разі їхньої непокори турецьким командирам ті, хто залишався на Січі, відповідали власним життям за товаришів. Козацьке товариство поділялося на 38 куренів із давніми назвами. Одружені козаки мешкали окремо, поза межами коша; кошового отамана, за давнім звичаєм, переобирали кожного року на загальній козацькій раді. Кожен курінь мав свій значок або прапор. Окрім кошового отамана, обирали писаря, осавула, курінних отаманів. За наказом султана на Січі завжди перебував турецький чиновник, офіційним обов’язком якого було видавати паспорти тим, хто залишав її межі, а неофіційним – спостерігати за поведінкою козаків.
Головним джерелом поповнення Задунайської Січі були втікачі з Наддніпрянської України. Завдяки цьому чисельність козаків-задунайців, разом з сім’ями, доходила в окремі роки до 10 тис. Проте залучення турецьким урядом козаків до придушення визвольних повстань християнських підданих імперії на початку ХІХ ст. та російська агітація під час російсько-турецьких війн 1806–1812 і 1828–1829 рр. спонукала частину задунайців до повернення на землі, підвладні Російській імперії.
Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. російська армія ще раз переконалася у воєнних здібностях задунайців, коли царський генерал О.Ланжерон не зміг 1807 р. здолати опір 3 тис. козаків, які захищали турецьку фортецю Браїлів. «Задунайські козаки,– розлючено повідомляв він,– можуть завдавати шкоди більшої, ніж турки й татари...» Відтоді російське командування вдалося до підманювання задунайців усіма пільгами, якими користувалися козаки-чорноморці на Кубані,– аби лишень повернути їх назад.
Унаслідок цієї агітації 1807 р. окремі загони козаків-задунайців почали переходити на бік Росії. Царський уряд одразу надавав їхнім командирам чини офіцерів російської армії, а з козаків імператор Олександр І того ж року створив Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо «за прикладом війська колишнього Запорізького».
Чутки про створення «нової Січі» на Дунаї хутко поширилися і спричинили масові втечі селян-кріпаків до Бессарабії. Наляканий цим царський уряд влітку того ж року ліквідував «Січ на Дунаї», а більшість козаків спрямував на Кубань. Одначе багато козаків відмовилися переселятися і залишилися жити на старих місцях, не полишаючи вимог поновлення Січі.
Коли 1828 р. розпочалася нова війна між Російською та Османською імперіями, отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий почав зносини з росіянами про перехід на їхній бік. Російський уряд гарантував самому отаманові високий чин і добру платню, а тим, хто перейде разом з ним, – амністію і свободу. Водночас великий візир надіслав на Січ наказ, щоб задунайці готувалися до війни. Така перспектива змусила козаків замислитися над тим, що робити: або йти воювати «брат на брата» з православними, або переходити на бік росіян. Кошовий отаман Йосип Гладкий набрав із-поміж майже 13 тис. задунайців 500 своїх прихильників і, забравши корогви й військові клейноди, перейшов на бік росіян.
В Ізмаїлі Й.Гладкий зустрівся з імператором Миколою І і звернувся до нього з проханням прийняти під свою владу. Імператор погодився, і вдячний отаман показав російським військам переправу через Дунай, яка була невідома туркам і не охоронялася. Завдяки вдалій переправі російська армія розгорнула успішний наступ, результатом якого стала її перемога у війні.
Йосип Гладкий перевозить російського імператора Миколу І через Дунай.
Літографія. ХІХ ст.
Тим часом козаки на Задунайській Січі дізналися про вчинок отамана, і нажахані почали розбігатися, бо розуміли, що турки жорстоко помстяться на тих, хто залишився. Так і сталося. Коли великий візир довідався про вчинок Й.Гладкого, то надіслав на Січ турецьке військо. Тих, кого турки знайшли на Січі, було жорстоко вбито, укріплення зруйновано, церкву спалено. Так 1828 р. завершила своє існування Задунайська Січ – остання спадкоємиця славних традицій лицарів-запорожців.
Залишки козаків та їхніх сімей, які пережили турецький погром, залишилися жити в гирлах Дунаю. Згодом сюди тікали і ті, кому було не до вподоби служити імперії у складі створеного 1828 р. з козаків-задунайців Азовського козацького війська. Російський уряд поселив їх на узбережжі Азовського моря, між Бердою (сучасний Бердянськ) і Нагайським (сучасний Маріуполь). Основним їхнім завданням була охорона морського узбережжя за допомогою невеликої флотилії. Ось так козаки-задунайці на службі імперії перетворилися на звичайну прикордонну варту, підпорядковану новоросійсько-бессарабському генерал-губернаторові.
У 1850 р., коли необхідність в Азовському війську відпала, козаків почали примусово переселяти на Кубань і Північний Кавказ. Це спричинило повстання, яке було жорстокого придушене. У 1865 р. військо остаточно ліквідували, а тих, хто не побажав переселятися, перевели з козацького стану в селяни.
Протягом ХІХ ст. у Північній Бессарабії існувало Дунайське козацьке військо, утворене російським урядом із прямих нащадків запорожців. Витоки його сягають козаків-задунайців, з яких було створено Усть-Дунайське козацьке військо. Після його ліквідації ті козаки, які не побажали стати гарматним м’ясом у війнах імперії за підкорення гірських народів Кавказу, залишилися жити у степах Південної Бессарабії. Десять років вони чинили опір місцевій адміністрації та вимагали відновлення своїх козацьких прав. Вперте протистояння завершилося 1828 р., коли імператор Микола І видав указ про створення Дунайського козацького війська. Причина зміни ставлення до козаків в імперських верхах була дуже простою. Розпочалася чергова російсько-турецька війна, і уряд, як завжди, згадав про козаків. Два кінні полки дунайських козаків охороняли кордони на Дунаї, Пруті, Чорноморському узбережжі Бессарабії та Херсонщини, брали участь у воєнній кампанії. Головною ударною силою війська попервах були прямі нащадки запорожців, але російська адміністрація стала поповнювати сотні примусово рекрутованими циганами, албанцями, греками, молдаванами. Уряд робив це цілеспрямовано, оскільки не бажав відновлення українського за змістом і формою козацтва, що суперечило б його політиці «перемішування» націй в єдиному імперському котлі.
Традиційне козацьке самоврядування у війську було ліквідовано. У військово-адміністративному аспекті козаки підлягали новоросійсько-бессарабському генерал-губернаторові. Наказний отаман призначався російським урядом. Служба в Дунайському війську, як і в інших козацьких військах імперії, була виснажливою і тривала 30 років. Позаяк сувора військова дисципліна не дозволяла козакам виборювати їхні права, головною формою протесту стали втечі.
У 1844 р. було оголошено нове положення про Дунайське козацьке військо, яке остаточно перетворило його в одне із знарядь підкорення імперією інших народів. Підрозділи дунайців регулярно відправляли на Кавказ, де їх змушували брати участь у придушенні боротьби за незалежність чеченців, осетинів та інших горців.
Велику роль довелося відіграти полкам Дунайського війська під час Кримської війни 1853–1856 рр. За героїзм козацькі полки були нагороджені почесними штандартами «За хоробрість», багато козаків отримали ордени та були підвищені в званнях.
Дунайське козацьке військо було цікавим історичним явищем, оскільки постало внаслідок збігу інтересів дунайських козаків-поселенців, з одного боку, і російського уряду – з іншого. Коли цей інтерес вичерпався, у 1868 р. останнє козацьке військо на теренах України ліквідували.
Українське козацтво у ХІХ ст. було принципово іншим явищем за змістом, ніж у попередні століття. Проте, як і раніше, образ козака був для українського народу еталоном найкращих людських якостей, втіленням рис національного характеру. Мужність і хоробрість, любов до волі й Батьківщини, демократизм і творча вдача – ось складові козацької спадщини, яку було вкладено до українського національного відродження ХІХ ст. Невмирущі, сповнені віри в майбутнє українського народу, слова сказав козак-задунаєць Ананій Коломієць: «А за нас... то наше не пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто не скоренить!»
1. Поясніть зміст вислову «дві гілки зрубаного дерева» стосовно долі запорізьких козаків та їхніх нащадків у ХІХ ст.
2. Якими були особливості становища нащадків запорізьких козаків під імперською владою?
3. Порівняйте життя і службу козаків Чорноморського війська і Задунайської Січі. Визначте спільні та відмінні риси.
4. Як було утворено Азовське козацьке військо?
5. Схарактеризуйте Дунайське козацьке військо. Що свідчить про те, що воно використовувалося російським урядом як інструмент здійснення імперської політики?
6. Розкрийте зміст твердження, що Дунайське козацьке військо «постало внаслідок збігу інтересів задунайських козаків-поселенців, з одного боку, і російського уряду з іншого».
Українська