Пригадайте: 1. Що таке національне відродження? 2. Які події започаткували українське відродження у Наддніпрянській Україні? 3. Яким був внесок у національне відродження нащадків козацької старшини?
Українське національне відродження, як уже зазначалося вище, розпочалося на Лівобережжі після скасування автономії України. Це був час, коли окремі ентузіасти, бажаючи зберегти для нащадків пам’ятки української культури, почали збирати історичні документи, народні пісні й перекази. На підставі зібраного створювалися перші праці з історії України, досліджувалися традиції українського народу. Патріотичні почуття поєднувалися при цьому з ідеями європейського романтизму, який спонукав зацікавлення до народної культури.
У рамках захоплення молодих інтелектуалів народною культурою розгорнулася боротьба за мову. «Філологічні бунтівники», як назвали їх згодом історики, першими збагнули, що народна мова є одним із головних чинників становлення нової нації. Боротьба за підвищення суспільного статусу «селянської говірки» була важливою, оскільки вела до ствердження факту, що людина, яка користується своєю мовою, має ті самі права, як і той, хто мовить «по-панськи».
Наприкінці 30-х рр. в українському національному русі з’явився Тарас Шевченко. Значення його діяльності виходило далеко за межі літератури і творення нової української мови. Суспільні погляди Шевченка засвідчили, що він значно випередив свій час. Вперше у ХІХ ст. він висловив прагнення бачити Україну незалежною державою з демократичним державним строєм.
У цілому період 20–30-х рр. ХІХ ст. був досить сприятливим для розвитку українського відродження, оскільки імперські ідеологи не вбачали в діяльності українських патріотів великої небезпеки. Створення праць з історії України і мовознавства, захоплення фольклором їхні автори часто поєднували з державною службою. Російський уряд навіть намагався використати ці дослідження у своїх інтересах. Коли після придушення польського повстання 1830–1831 рр. розпочалося перетворення Правобережжя на «істинно руську землю», імперські чиновники стали сприяти історичним дослідженням з метою довести безпідставність претензій поляків на ці землі. Проте сприяння науковим дослідженням і відкриття Київського університету мало неочікуваний вислід. За ці роки сформувалося нове покоління української інтелігенції, яке розгорнуло діяльність у 40-х рр. Її уособленням стало Кирило-Мефодіївське товариство.
Репресії проти кирило-мефодіївців свідчили про зміни в історичній ситуації. Імперський уряд почав жорстоко придушувати український національний рух. Внаслідок цього в Наддніпрянщині наступна, культурницька стадія національного відродження затягнулася. У третю стадію, політичну, український рух у Наддніпрянщині входив лише напередодні першої російської демократичної революції 1905–1907 рр., хоча спроби політизувати його були й раніше.
Варто звернути увагу і на те, що переважна більшість українського суспільства була в цей час досить пасивною.
Роздуми Олександра Потебні про втрачені можливості українського національного руху в першій половині ХІХ ст. (за спогадами Д.Овсяннико-Куликовського)
«Зайшла мова про можливі перспективи розвитку української національності... Олександр Опанасович з якоюсь різкістю зауважив, що українське освічене суспільство проґавило сприятливий момент і тепер уже, мабуть, пізно... Момент, що його він мав на увазі, наскільки я зрозумів,– епоха від кінця XVIII століття і до половини ХІХ, коли місцеве дворянство і міське суспільство на Україні не втратило знання і живого відчуття української мови, а уряд ще не дійшов до дикої затії заборони літератури і самої мови: можна було безборонно писати і друкувати по-українськи, можна було створити і національну школу. Коли б тоді українське суспільство виявило хоч би невелику частину тієї національної ініціативи й енергії, яку виявили, наприклад, чехи і серби, то українська національність зміцніла б настільки, що жодні заборони не могли б зупинити її дальшого розвитку. Але українське суспільство виявилося не на висоті національного завдання – і ось тепер справа дійшла до того, що саме дальше існування української національності ставиться під знаком питання...»
Поміркуйте: 1. У чому вбачав недоліки українського руху першої половини ХІХ ст. О.Потебня? 2. Обміняйтеся думками стосовно того, чи був правий автор, критикуючи пасивність українського суспільства першої половини ХІХ ст.?
Під час першого, фольклорно-етнографічного, етапу відбувалося, вивчення та оприлюднення українською інтелігенцією матеріалів, які служили підтвердженням національної самобутності українців. Складовими цього етапу були:
· збирання історичних документів і відтворення на їхній підставі історії українського народу;
· дослідження фольклору і поширення уявлень про те, що українці є окремим народом з власною культурою і традиціями;
· дослідження народної мови як однієї з важливих ознак національної ідентичності українців і появу на її підставі літературної мови.
Значення перших праць з історії України полягало щонайперше в тому, що їх автори зуміли вирізнити історію свого народу і довести її окремішній від загальноімперської характер. Імперські ідеологи, які не розуміли більшості європейських змін, не помітили того, що біля витоків більшості новоєвропейських націй знаходилися історики, а тому не осягнули далекосяжних наслідків зародження української національної історії.
Серед перших праць українських істориків-аматорів були твори Василя Рубана «Короткий літопис Малоросії» (1777 р.), Федіра Туманського «Топографічний опис Гетьманщини» (1779 р.), Олександра Рігельмана «Літописна розповідь про Малоросію» (1786 р.), Якова Марковича «Записки про Малоросію, її мешканців і твори» (1798 р.). Поява цих перших, написаних російською мовою, праць стала поштовхом до появи докладніших досліджень української історії.
«Першим істориком України» називали сучасники Дмитра Бантиш-Каменського (1788–1850). Завдяки матеріальній підтримці малоросійського генерал-губернатора М.Рєпніна він написав чотиритомну «Историю Малой России» і видав її в Москві. Проте автор уважав український народ частиною російського і цим, фактично, виправдовував право імперії на підкорення України. Незважаючи на це, твір Бантиш-Каменського започаткував наукові дослідження української історії та її популяризацію в суспільстві.
Д.М.Бантиш-Каменський
Результатом подальшого вивчення історії стало видання Миколою Маркевичем (1804–1860) у Москві «Истории Малороссии» (1842–1843 рр.). На відміну від попередників, автор не належав до українського дворянства та одним із перших схвально поставився до боротьби козацтва за автономію України. Обурені імперські патріоти засуджували Маркевича за це, вбачаючи в його творі відродження прагнень автономістів і спроби відірвати історію України від історії Росії.
Дослідження народної культури стало іншим напрямком захоплень української інтелігенції. В етнографічних експедиціях по селах Наддніпрянщини вони слухали й записували оповідання, пісні, перлини народної мудрості.
Першу збірку українських історичних дум видав 1819 р. в Петербурзі князь Микола Цертелев (1790–1869), який, будучи грузином, вельми симпатизував українському народові, серед якого жив. Пояснюючи мету публікації українських пісень, князь зазначав, що «в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці й... яка врятувала їх від пожадливості сусідніх народів».
Наступним значним кроком у вивченні українського фольклору стала публікація трьох збірок народних пісень першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем (1804–1873). Ці збірки, видані у 1827, 1834 і 1849 рр., справили велике враження на сучасників. Представники нового покоління в українському національному русі Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров згадували, що, перебуваючи у різних місцях, незалежно один від одного вони випадково натрапили на збірки пісень Максимовича і, прочитавши їх, за один день стали палкими українськими патріотами.
М.Максимович
Мова простого народу була однією зі складових частин спільної культури, на яких будувалися новоєвропейські нації. На думку романтиків, вона відображала справжній характер і дух народу. Події другої половини XVIII ст. зробили проблематичним існування українського народу та його мови.
Питання «Бути чи не бути?» вирішилося для української мови 1798 р., коли Іван Котляревський видав поему «Енеїда». Він першим наважився написати літературний твір народною мовою. Неабиякий талант автора спричинив популярність його твору серед дворянства Лівобережжя. Невипадково існує думка, що поява «Енеїди» започаткувала нову українську літературу.
«Енеїда» І.Котляревський
Наступним кроком у вивченні української мови стала праця Олексія Павловського (бл.1770-1822) «Граматика малоросійського наречия...» (1818 р.). Павловський першим розробив граматичну побудову української мови, принципи її розмовного і літературного використання.
Важливе значення для розвитку української мови мала діяльність Ізмаїла Срезневського (1812–1880). Він був одним із тих учених, які вважали українську мову самобутньою і рівноправною серед інших слов’янських мов. У своїй праці «Мысли об истории русского языка» (1850 р.) він визначив принципові відмінності між російською і українською мовами та зарахував останню до найдавніших мов слов’янського світу.
Протягом 20–40-х рр. відбувався поступовий перехід від періоду збирання матеріалів про існування українського народу до трансформації окремих досліджень у певну систему ідей. Важливе місце в ній посідала мова, боротьбу за поширення сфери вжитку якої розгорнула українська інтелігенція.
Центром нового етапу українського відродження був Харків. Тут довкола університету гуртувалися ті, хто своєю творчістю сприяв розширенню сфери літературного й наукового використання української мови. Наприкінці 20 – на початку 30-х рр. випускник університету Ізмаїл Срезневський заснував тут літературний гурток харківських романтиків, як їх тоді називали. До його складу входили О.Шпигоцький, О.Євецький, І.Розковшенко та ін. Історія українських земель, вважали вони, є невичерпним джерелом для написання історичних творів і поем у дусі Вальтера Скотта. Водночас вони сприяли популяризації творів І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, збірок українських пісень М.Цертелева та М.Максимовича. Саме заклик останнього не дати загинути і зберегти для нащадків славні пам’ятки українського фольклору спонукав гуртківців до здійснення етнографічних експедицій українськими землями.
Одним із результатів діяльності харківських романтиків став виданий Срезневським «Український альманах» (1831 р.). У ньому містилися народні пісні та твори, написані харківськими поетами. Величезна працездатність, неабиякі організаторські здібності у поєднанні зі щирою захопленістю предметом досліджень допомагали 20-річному Срезневському у подальшій роботі. Протягом 1833–1838 рр. він видав у Харкові шість випусків фольклорно-етнографічної збірки «Запорожская старина». Харківські романтики високо оцінили працю Срезневського. «Як солодко мріяти душею про славу нашої України, рідної матері моєї!» – писав О.Шпигоцький до Срезневського.– О друже, працюй для пробудження українського генія: вір мені: твої труди будуть оцінені».
Видання літературних альманахів і збірок, поширене на Харківщині у 30–40-х рр., стало своєрідною літературною трибуною для молодого українського письменства. Спричиняло це те, що видання власних періодичних журналів у Наддніпрянщині було заборонено Миколою І. Ця заборона діяла від кінця 20-х рр. до 1861 р. Діяльність харківських романтиків сприяла набуттю українською мовою ознак літературної. Професор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський сам писав художні твори і робив переклади українською з інших європейських мов. Початком української прози вважали сучасники твори Григорія Квітки-Основ’яненка на теми з народного життя. Поети Левко Боровиковський та Амвросій Метлинський здобули славу «останніх бандуристів» за свої романтичні балади про славне минуле, написані українською мовою.
Українські літературні гуртки з’явились у 30-х рр. і в імперських столицях – Петербурзі та Москві. На межі 20-30-х рр. Петербург став одним із центрів українського літературного життя. Тут жив і працював Микола Гоголь. Під впливом його уславлених «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» українські народні пісні здобули багато прихильників серед місцевої еліти. Тривалий час тут жив також Тарас Шевченко (1831–1845 рр.). У Петербурзі побачило світ перше видання «Кобзаря» (1840 р.). В імперських салонах Україну уявляли земним раєм, де «чуден Днепр при тихой погоде», допоки не пролунало пристрасне слово Шевченка: «У тім раю я бачив пекло – там неволя». Велике значення мала поява у Петербурзі альманаху «Ластівка» (1841 р.), виданого письменником Є.Гребінкою. У ньому вперше всі твори було написано українською мовою.
«Кобзар» Т.Шевченко
На новий осередок українського літературно-наукового життя Наддніпрянщини поступово перетворювався Київський університет. Плани імперського уряду зробити його центром русифікації краю розминулися з реаліями життя. Навколо університету зосередилися молоді українські патріоти, серед яких були В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак та ін. У 1845 р. посаду викладача університету дістав Т.Шевченко. На відміну від попередників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств.
Родина Срезневських переїхала в Україну 1812 р., через два місяці після народження сина. Тут, на землях Слобожанщини, у Харкові минуло дитинство Ізмаїла. Згодом став студентом Харківського університету. У ці роки він вирішив присвятити себе науковій діяльності.
І.Срезневський став, власне, організатором гуртка харківських романтиків. Із захопленням читав він збірники українських пісень М.Цертелева і М.Максимовича. Це спонукало його також присвятити себе вивченню минулого України та її слави – запорозького козацтва. Все це Срезневський чинив, за його власними словами, «аби зробити хоча б невеликий внесок на користь тієї країни, якій я зобов’язаний усім». Він вірив і відчував, що запорозьке козацтво було «душею всієї України в XVI–XVII ст.», прагнув її зрозуміти сам і пояснити іншім. Саме цій меті було присвячено «Запорожскую старину» – першу, по суті, хрестоматію з історії України.
Згодом, коли протягом трьох років І.Срезневський подорожував слов’янськими країнами, він побачив, як казав, увесь слов’янський світ, який тоді переживав національне відродження. Це допомогло йому краще зрозуміти життя західних українців. Водночас із закарпатським вченим О.Духновичем він дійшов висновку, що українці є корінним населенням Закарпаття і Західної України, а не угорці та поляки, як твердили інші. Вони є частиною того ж народу, який живе у Наддніпрянщині.
Одним із перших висловився у першій половині ХІХ ст. Срезневський про те, що українська мова є самобутньою і рівноправною серед інших слов’янських мов. Навіть тоді, коли в 60-х рр. ХІХ ст. Російська імперія розгорнула українофобську кампанію, Срезневський не боявся мати власну, відмінну від офіційної, думку. Коли до нього звернулись із запитом стосовно доцільності перекладу Євангелія українською мовою, Срезневський запропонував поставити питання ширше. На його думку, українській мові слід було надати всі можливості й права для вільного розвитку. Така позиція авторитетного вченого (в умовах дії горезвісного Валуєвського циркуляру 1863 р.) була справжнім громадським і науковим подвигом.
Срезневський був людиною поміркованих поглядів, дуже далеких від радикалізму, і зумів зробити за своє життя надзвичайно багато для національного відродження землі, яка стала його Батьківщиною.
Уособленням нового покоління українських діячів 40-х рр. стало Кирило-Мефодіївське товариство (братство).
Історія братства пов’язана з появою в Київському університеті Миколи Костомарова, який став викладати тут після закінчення Харківського університету. Як Срезневський у Харкові, він згуртував навколо себе молодь, захоплену ідеями романтизму. Серед нових друзів та однодумців Костомарова наприкінці 1845 р. зародилася думка про перетворення їхнього гуртка на таємне товариство з метою пропаганди ідей слов’янської єдності. Організаційне оформлення товариства відбулося на початку наступного року. Ініціаторами створення братства стали полтавський вчитель В.Білозерський, державний службовець П.Гулак, історик М.Костомаров, письменник П.Куліш, етнограф О.Маркович. Названо товариство було на честь проповідників християнства серед слов’янських народів, братів Кирила і Мефодія. Знаком членів братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846 р.».
М.І.Гулак
У квітні 1846 р. після переїзду з Петербурга до Києва до братства, як припускають, приєднався Т.Шевченко. Проте остаточно встановити, чи належав поет до товариства, не змогли навіть під час слідства над заарештованими братчанами. Можливо, учасники товариства спеціально приховували цей факт, щоб захистити Т.Шевченка. Кількість членів братства 1846 р. становила 12 осіб. Члени братства належали до різних соціальних верств. Добре розуміли почуття і потреби народу син кріпачки Костомаров і колишній кріпак Шевченко. Ця обізнаність у народному житті поєднувалася у братчиків з ґрунтовними знаннями історії України. Тому нові європейські ідеї вони сприймали крізь призму власного досвіду, набутого внаслідок спостережень минулого і сучасного життя. На цьому підмурівку формувався світогляд братчиків.
Кирило-мефодіївці провадили наукову діяльність, виступали з лекціями у навчальних закладах Києва, поширюючи завдяки цьому свої ідеї. Велику увагу приділяли вони просвітницькій діяльності, збирали кошти на відкриття народних шкіл, писали шкільні підручники. Зокрема, П.Куліш написав перший підручник з історії України «Повість про український народ» (1846 р.).
Діяльність Кирило-Мефодіївського братства тривала 14 місяців і припинилася через арешти його членів. Наступне слідство у діяльності товариства шкоди не виявило, але найбільше збентежили імперських урядовців програмні цілі товариства, викладені в його документах. За це, власне, братчиків і покарали.
У палких суперечках між братчиками народжувалися програмні документи товариства. наполягав на першочерговості знищення кріпацтва і визволенні з-під російської влади. Костомаров уважав головними християнські ідеали і створення спілки слов’янських народів. Куліш віддавав пріоритет ідеї національного визволення. Усі ці погляди знайшли відображення у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних лідером братчиків Миколою Костомаровим (1817–1885).
Людина непересічної долі, письменник і публіцист, історик і етнограф, громадсько-політичний діяч і поет, Микола Костомаров народився в сім’ї воронезького поміщика і селянки-кріпачки. З дитинства був слабкий здоров’ям, вразливий, запальний, але помисливий і розумний. Начитавшись у дитинстві творів французьких просвітників, після закінчення гімназії вступив до Харківського університету. У цьому культурному осередку Слобожанщини, спілкуючись із такими яскравими особистостями, як А.Бекетов, П.Гулак-Артемовський, І.Срезневський, формувався світогляд М.Костомарова. Десять років після закінчення університету він присвятив науковій праці, написав свій перший художній твір – драму «Сава Чалий», а 1846 р. став професором кафедри російської історії Київського університету.
Костомаров відіграв роль ідейного провідника Кирило-Мефодіївського товариства, за що й поплатився ув’язненням та семирічним засланням. Арешт зруйнував його особисте життя, оскільки наречена через це покинула Костомарова, і все життя він прожив одинаком, присвятивши себе науковій діяльності. Основні дослідження Костомаров присвячував українській історії XVI–XVIII ст. Найвідомішими з них є праці «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Останні роки Речі Посполитої», «Гетьманство Виговського», «Павло Полуботок» та ін. Створені на підставі документальних джерел, вони були написані захоплююче, цікаво і читалися публікою з насолодою. Вчений обстоював ідею окремішності української історії від російської та втілення у ній волелюбних демократичних традицій українського народу.
Викладена в документах товариства програма перебудови суспільного життя була спробою поєднати національну, християнську і соціальні ідеї.
Реалізація національної ідеї пов’язувалася зі створенням слов’янської спілки християнських республік. Український народ завдяки своєму традиційному волелюбству мав відіграти вирішальну роль у створенні цього союзу. Він повинен був допомогти іншим слов’янським народам звільнитися від влади монархів і попів. Україна, на думку Костомарова, могла бути вільною лише в такому «союзі слов’янським».
У вірі в можливість і потребу перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів знайшла відображення християнська ідея. «Форми правління, законодавство, право власності і освіта в усіх слов’ян,– зазначалось у «Статуті...»,– повинні спиратися на святу релігію господа нашого Ісуса Христа». З християнським змістом пов’язувалася також ідея українського месіанства: визволяючи слов’янські народи, українці виконують волю Божу.
Здійснення соціальної ідеї пов’язувалося, насамперед, із ліквідацією кріпацтва та станової нерівності. У «Статуті...» висувалися вимоги дотримання повної рівності всіх громадян, незалежно від їхнього «народження, християнського віросповідання та майнового стану». Також ставилися вимоги здійснення демократичних свобод – слова, друку, свободи совісті, отримання освіти та заміни постійних армій народною міліцією.
Головними засобами для досягнення своєї мети братчики вважали поширення освіти серед народу та мирну проповідь. Неморальні засоби для здійснення своїх планів, такі як визвольні війни та соціальні революції, вони рішуче засуджували. «Правило ж «Мета виправдовує засоби»,– зазначалось у «Статуті...»,– товариство визнає безбожним». У скороченому вигляді програмні ідеї братства було викладено у прокламаціях «До братів українців» та «До братів великоросів і поляків». Їхньою метою були пропаганда і поширення своїх ідей серед інших слов’янських народів.
У березні 1847 р. за доносом провокатора О.Петрова членів товариства було заарештовано. Слідство у справі братчиків тривало в Петербурзі протягом трьох місяців. Про його результати шеф жандармів граф Орлов доповів імператорові таке: «Товариство св. Кирила і Мефодія було не більше ніж ученим маячінням трьох молодиків. Його засновники Гулак, Білозерський і Костомаров не були спроможними ні залучити до товариства військових чи народ, ні зробитися причиною повстання».
Найтяжчим з усіх братчиків було покарання Т.Шевченка, якого відіслали у солдати окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. Проте суворість покарання поета визначалася не належністю до товариства, зазначав граф Орлов, а тим, що «за бунтівним духом і зухвалістю, які не мають межі, він повинен бути визнаним одним із головних злочинців».
Характеристика діяльності Т.Шевченка в доповіді Миколи І, підготовленій ІІІ відділом
«...Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом укоренитися думки про уявне блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ті часи і про можливість України існувати у вигляді окремої держави».
Поміркуйте: 1. У чому вбачали небезпечність діянь Шевченка імперські чиновники? 2. Наскільки вірною, на ваш погляд, була оцінка захисниками імперії значення творчості Шевченка? 3. Спираючись на текст документа, поясніть, що спричинило жорстоке покарання поета?
Багата талантами особистість Тараса Шевченка (1814–1861) поєднувала геніального поета, автора всесвітньовідомого «Кобзаря», талановитого художника – автора понад тисячі творів образотворчого мистецтва і, без перебільшення, творця нової української ідеології, яка відіграла важливу роль у становленні національної свідомості українців. Те, що саме Шевченко став людиною-символом доби пробудження українського народу, невипадково.
Т.Г.Шевченко
Життєвий шлях Шевченка уособлював долю його народу. Він відчув на собі ярмо кріпацтва і за власним досвідом розумів почуття людей, які стогнуть в кайданах. У своїй збірці поезій «Кобзар» він не лише висловив те, що наболіло, а й здійснив важливий внесок у формування літературної української мови. Завдяки тому, що поет уперше зумів поєднати в єдине ціле різні народні діалекти, українська мова засяяла яскравими барвами. Твори Шевченка з однаковим захопленням читали представники різних ??? українського суспільства. Завдяки цьому вони поступово долали протиріччя, які поділяли їх на окремі стани і дедалі більше відчували свою приналежність до нової духовної спільноти – єдиної української нації.
Визначальною рисою світогляду Шевченка було несприйняття будь-яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак нещадно викривав усі ганебні породження кріпацтва: торгівлю «хрещеною власністю», безправність селян, знущання над ними панів. Він не вірив у поступові реформи і закликав знищити лихі порядки силою.
Соціальне гноблення українського народу поет пов’язував з імперським пануванням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний сторожем літає». Він неодноразово звертався у своїх поезіях до зображення героїчного минулого козацької України. Проте, на відміну від інших українських поетів-романтиків, Шевченко не лише тужив за минулим, а й знаходив у ньому сили проти сучасної проклятої дійсності. Злочином щодо свого народу вважав він те, що нащадки славних колись козацько-старшинських родів зрікалися своєї ролі національної еліти і йшли служити імперії.Важливе значення мало те, що поет проголошував необхідність поєднання боротьби за національне і соціальне звільнення. Ця ідея мала велику перспективу, оскільки могла об’єднати в єдиний могутній потік ці дві течії суспільного життя.
Велике значення мало те, що Шевченко зміг побачити український національний рух як складову процесу визвольної боротьби всіх слов’янських народів. Він мріяв, «щоб усі слов’яни стали добрими братами». Поет передавав свої поезії-заклики до єднання у спільній боротьбі лідерам національних рухів слов’ян Павелу Шафарику та Адаму Міцкевичу. Завдяки цьому український народ і його національно-визвольна боротьба ставали відомими у Європі.
Важко перебільшити значення Т.Шевченка та його поезій для розвитку українського націотворення у XIX ст. Український громадський і політичний діяч Юліан Охрімович, представник покоління діячів, погляди якого сформувалися під впливом Т.Шевченка, писав: «Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливість існування українського руху як «южно-русскаго» провінціалізму». Справді, Шевченкова творчість стала своєрідним вододілом у розвиткові української національної свідомості. Мученицька особиста доля поета стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління борців за українську справу.
Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, одначе справило значний вплив на подальший розвиток українського національного руху. У програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності. За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Як і вони, Кирило-Мефодіївське братство поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них братство було єдиною організацією, яка категорично відкидала насильство як засіб досягнення мети.
Суворе покарання братчиків не відштовхнуло їх наступників від боротьби за українську справу. Навпаки, ореол мучеництва, який закріпився за ними, зробив цю боротьбу привабливішою для українських патріотів. Наступні покоління борців за визволення українського народу продовжили справу кирило-мефодіївців.
Пропозиції графа О.Орлова імператорові стосовно характеру імперської політики у Наддніпрянщині після ліквідації Кирило-Мефодіївського товариства
«Правительство... не может допустить... и мыслей украинофилов о восстановлении народности их родины, ибо это поведёт малороссиян, а за ними и другие подвластные народы к желанию существовать самобытно.
Для предупреждения вреда в этом случае надлежит действовать общими мерами, не отыскивая, кого бы обвинить или наказать... Ещё более надлежит быть осторожными по отношению к Малороссии. Хотя там от молодых украинофилов, подобных Шевченке и Кулишу, быть может, обращаются идеи об отдельном существовании даже между людьми более степенными, нежели сами украинофилы, но строгие меры сделают для них ещё дороже запрещённые мысли и могут малороссиян, доселе покорных, поставить в то раздражённое против нашего правительства положение, в коем находится, особенно после мятежа, царство Польское. Полезнее и справедливее будет не показывать и вида малороссиянам, что правительство имело причину сомневаться, не посеяны ли между ними вредные идеи...»
Поміркуйте: 1. Які заходи пропонував застосовувати до українського руху граф О.Орлов? 2. Чому імперія вважала прагнення українофілів відновити свою народність небезпечними? 3. Імперська верхівка офіційно проголошувала, що малоросіяни є частиною великоросійського народу. Чи розуміла вона, що це окремий, підкорений силою народ? Якщо так, то наведіть цьому свідчення.
1. Визначте особливості розвитку українського національного руху.
2. Охарактеризуйте складові першого етапу українського національного відродження у Наддніпрянській Україні.
3. Яким був основний зміст українського національного руху у 2030-х рр.? Наведіть факти на підтвердження вашої думки.
4. Як утворилося Кирило-Мефодіївське товариство?
5. Розкрийте зміст ідей, сформований у програмних документах товариства.
6. Охарактеризуйте внесок Т.Шевченка у розвиток українського національного руху.
7. Яким було історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства?
Українська