🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

⛑ 🛡 🥾 Шоломи, форма, взуття

§ 27-28. Югославія. Нові південнослов`янські держави (підручник)

§ 27-28. Югославія. Нові південнослов`янські держави

 

1. Встановлення комуністичного режиму в Югославії

            Королівство Югославія, ставши жертвою фашистської агресії, стала місцем де розгорнувся масовий Рух опору. Організаторами його виступали королівський уряд, який емігрував у Лондон і комуністична партія. Провідна роль у партизанському русі належала комуністам на чолі з Йосипом Броз Тіто (хорват за національністю. Брав участь у більшовицькому перевороті в Росії 1917 р., громадянській війні в Іспанії 1936-1939 рр.). На 1943 р. партизани Тіто контролювали 1\3 території країни і нараховували 320 тис. чол. Партизанам приходилось вести боротьбу як проти окупантів, так і проти усташів Анте Павеліча, які відзначались своєю жорстокістю у ставленні до сербського населення (здійснювались етнічні чистки, створювались концтабори і т.д.).

Йосип Броз Тіто (у центрі) з дружиною у Києві. 1956 р.

 

            Домінуюче положення комуністів у русі опору дало можливість їм встановити свою владу в післявоєнний період. На виборах в Установчі збори у листопаді 1945 р. комуністи отримали 90% голосів. Це дало їм можливість сформувати однопартійний уряд і усунути діячів еміграції від влади. Югославія була проголошена республікою (29 листопада 1945 р.). 

            Комуністи відразу приступили до побудови соціалізму за радянським зразком з притаманними йому рисами: націоналізація, колективізація, індустріалізація, масові репресії. Наприкінці 1946 р. було видано закон про націоналізацію всіх підприємств, за винятком дрібних виробництв та ремісничих майстерень. Конституція, прийнята у січні 1946 р., передбачала експропріацію приватної власності. На 1947 р. державний сектор охопив 90% підприємств. Також почалась земельна реформа (конфіскація земельних володінь тих, хто співробітничав з окупантами, німців, згодом ліквідовано поміщицьке землеволодіння), кооперація сільського господарства та індустріалізація.

            Коли почалась «холодна війна», Югославія одна з перших підтримала СРСР, але разом з тим проводила і самостійну політику, що торкається підтримки грецьких комуністів, які підняли повстання проти існуючого у Греції режиму, і також у створенні Балканської федерації, давньої мрії комуністів цього регіону. Робились конкретні кроки щодо укладення економічних союзів з Албанією і Болгарією.

 

2. Конфлікт “Тіто – Сталін”

            Самостійність югославського керівництва викликала обурення Сталіна, а згодом призвела до конфлікту і розриву відносин між СРСР і Югославією. Він запропонував створити не велику федерацію, в якій Югославія б відігравала головну роль, а ряд малих федерацій (Югославія-Болгарія, Угорщина-Румунія, Польща-Чехословаччина) і зажадав від югославського керівництва координації його зовнішньої політики з Москвою. 18 березня 1948 р. радянське керівництво у терміновому порядку відкликає своїх спеціалістів з країни, мотивуючи це, що до них ставляться «недружелюбно». У своїй відповіді Тіто відхилив всі звинувачення. Тоді 27 березня 1948 р. Тіто було передано лист на 8 сторінках за підписами Сталіна і Молотова. Лист було написано у наказному тоні, грубо і образливо. Югославське керівництво звинувачувалось у «таємному відступі від соціалізму», «ворожості до СРСР». Керівництво КПЮ відхилило диктат Сталіна і відмовилось брати участь у засіданні Комінформбюро. Другий лист Сталіна містив 25 сторінок. Тональність була аналогічною попередній, перелік звинувачень було розширено. Відповідь югославської сторони була короткою, відкидались всілякі звинувачення і диктат. Третій, останній лист Сталіна був витриманий у попередньому дусі, а позиція югославської сторони була кваліфікована як «розкол і зрада».

            У червні 1948 р. Комінформбюро прийняло резолюцію "Про становище у КПЮ", в якій керівники цієї партії були звинувачені у відступі від марксизму-ленінізму. Комінформбюро зажадало від комуністів Югославії замінити керівництво КПЮ. "здоровими силами". Це вже було пряме втручання у внутрішні справи.

            Комуністи Югославії підтримали Тіто і в свою чергу провели чистку КПЮ. 16 тис. «прихильників Москви» було ув`язнено у концтаборі на островах в Адріатичному морі (10 тис., з яких загинули в каменоломнях). 5 тис. чол. вимушені були емігрувати з Югославії.

            У країнах Східної Європи почались пошуки "агентів Тіто" і проводились показові судові процеси. Стверджувалося, що в Югославії «антикомуністичний, поліцейський державний режим фашистського типу», що «кліка Тіто перетворила Белград в американський центр шпигунства і антикомуністичної пропаганди». Розрив між Югославією і СРСР був повним і остаточним. Існують підтвердження, що розглядався і силовий варіант (вторгнення радянських військ) усунення Тіто від влади.

 

З листа ЦК КПЮ радянському керівництву (квітень 1948 р.)

«…Повинні на сам перед підкреслити, що нас страшенно здивували тон і зміст листа. Ми вважаємо, що відсутні причини для такого змісту листа. Звинувачень і позицій з окремих питань – у недостатньому розумінні нашої ситуації. …Як би хтось з нас не любив країну соціалізму – СРСР, він не може у будь-якому випадку менше любити свою країну, яка теж будує соціалізм.

…З вашого листа від 27 березня випливає, що в нас здійснюється антирадянська критика, риторика ВКП(б). Стверджується, що з такою критикою виступають керівники КПЮ, що ця критика ведеться за спинами мас, членів партії. Названі імена Джиласа, Вукмановича, Кидрича, Ранковича. Таким чином, наведені імена кількох найбільш відомих і популярних керівників нової Югославії, перевірених у багатьох складних ситуаціях. …Нам дуже важко зрозуміти, як можна висувати такі серйозні звинувачення і не наводити їх джерела. Ще більш дивними виглядають порівняння наших керівників з попередніми висловлюваннями Троцького. У листі цитуються деякі заяви, які начебто мали місце, як, наприклад: «ВКП(б) вироджується», «СРСР намагається економічно підкорити Югославію», «в СРСР панує великодержавний шовінізм».

            Ми вважаємо, що на основі неперевірених даних не вірно робити висновки і висувати звинувачення проти людей,які мають дуже великі заслуги в справі популяризації СРСР в Югославії і неоціненні заслуги у Визвольній війні. …Такі люди не можуть діяти з метою «підриву радянської системи», оскільки б це означало зрадити свої переконання, своє минуле. Називати таких людей дворушниками страшно і принизливо.

…У багатьох радянських людей склалася помилкова думка, начебто симпатії широких народних мас Югославії до СРСР виникли самі по собі, на основі якихось традицій, які беруть початок, ще з часів царської Росії. Це не так. Любов до СРСР не виникла сама по собі, її наполегливо несли в маси партії і народу теперішні керівники нової Югославії, включаючи в першу чергу і тих, кого в листі так важко звинувачують.

…На підставі чого у листі стверджується, що в нашій партії немає демократії? Можливо, на основі інформації Лаврентьєва (авт. – посол СРСР в Югославії)? Звідки в нього така інформація? Ми вважаємо, що посол не вправі ні від кого вимагати повідомлень про роботу нашої партії – це не його справа. Таку інформацію може отримати ЦК ВКП(б) від ЦК КПЮ. …Ми не можемо повірити в те, що ЦК ВКП(б) міг би піддати сумнівам заслуги і результати, досягнуті нашою партією сьогодні. Ми пам`ятаємо, що  таке освідчення неодноразово виражали не тільки багато керівників СРСР, але і сам товариш Сталін. Одночасно ми стоїмо на позиції, що у суспільному перетворенні Югославії є багато специфічних рис,. Які можна з користю застосувати в революційному розвитку інших країн, і це вже застосовується. Це не значить, що ми кидаємо тінь на роль ВКП(б), на суспільну систему в СРСР. Навпаки, ми вивчаємо і приймаємо в якості прикладу радянську систему, але мова йде лише про те, що в нашій країні ми будуємо соціалізм в дещо інших формах. На даному етапі, у специфічних умовах, що існують у нашій країні, з урахуванням міжнародного положення, яке склалося після Визвольної війни, ми намагаємося використовувати ті форми роботи по будівництву соціалізму, які найбільш підходять. Ми робимо це не для того, щоб довести, що наш шлях кращий за той, яким іде Радянський Союз, ми не вигадуємо чогось нового, а робимо те, що підказує життя.

…СРСР і Югославія життєво зацікавлені у встановленні тісних зв`язків. Але для цього необхідна абсолютна взаємна довіра, без якої не можуть існувати міцні стосунки між нашими двома країнами. Радянські люди, в першу чергу керівники, повинні вірити в те, що нова Югославія з її нинішнім керівництвом непохитно йде до соціалізму! Необхідно вірити, що СРСР має в особі Югославії під її нинішнім керівництвом вірного друга і союзника, готового у випадку важких випробувань ділити добро і зло з народами СРСР».

 

Зі спогадів М.Джиласа, члена ЦК СКЮ

            «Сталін переслідував дві мети. Перша – підкорити Югославію і через неї всю Східну Європу. Був і інший варіант. Якщо не вийде з Югославією, то підкорити Східну Європу без неї. Другий у нього вийшов…

            Про це ніде не писалося, але я пам`ятаю з довірливих бесід, що у країнах Східної Європи – Польщі, Румунії, Угорщині – була тенденція до самостійного розвитку…

            У 1946 р. я був на з`їзді чехословацької партії у Празі. Там Готвальд говорив, що рівень культури Чехословаччини і Радянського Союзу різні. Він підкреслював, що Чехословаччина – промислово розвинута країна і соціалізм у ній буде розвиватися інакше, у більш цивілізованих формах, без тих потрясінь, що були в Радянському Союзі, де індустріалізація долала дуже важкі етапи. Готвальд виступав проти колективізації в Чехословаччині. По суті його погляди не дуже відрізнялися від інших.

            Готвальду не вистачило характеру для боротьби зі Сталіним. А Тіто був сильною людиною… Не вдалося відстояти свою позицію і Гомульці. На одному засіданні інформбюро Гомулка говорив про польський шлях у соціалізм.

Димитром також думав про самостійний розвиток».

 

3. Югославська модель соціалізму

            Опинившись тимчасово у міжнародній ізоляції, на тлі розпочатої в країні критики сталінізму Тіто різко змінює орієнтири внутрішньої політики. Кооперування було припинено, земля поверталась селянам. Припинилась форсована індустріалізація. У 1950 р. були започатковані реформи згідно "теорії самоврядування".

            У промисловості була введена система самоврядування: підприємства передавались в управління трудовим колективам, які приймають будь-які рішення, які торкаються діяльності підприємства, включаючи розподіл прибутків і обрання своїх представників до державних органів. Ринкові відносини почали відігравати значну роль в економіці країни, яка була зорієнтована на експорт. Також Югославія приєдналась до "плану Маршалла" і отримала значну допомогу. Зміни відбулись і в політичній системі. Була зроблена спроба уникнути зрощування партії з державним апаратом, який формувався з представників трудових колективів. Ідея ввести багатопартійність була відкинута.

            Завдяки реформам, вони тривали до кінця 60-х років, утворилась особлива югославська модель соціалізму, яку тривалий час розглядали як альтернативу сталінізму. Але по суті це була тоталітарна система з жорстким однопартійним політичним режимом, хоча і більш відкритим з лібералізованим в`їздом і виїздом. Завдяки цьому за межами Югославії працювало майже 1 млн. її громадян, а Адріатичне узбережжя країни перетворилось у європейський курорт.

 

Риси югославської моделі соціалізму

 

            Після смерті Сталіна нове радянське керівництво нормалізувало відносини з Югославією. Але вони будувались на інших основах ніж з іншими соціалістичними державами. Югославія не стала членом ОВД і РЕВ. Навпаки, вона стала ініціатором створення "руху неприєднання". Вона засудила радянську інтервенцію в Чехословаччину (1968) і Афганістан (1979-1988), але підтримала інтервенцію в Угорщину (1956).

КПРС у свою чергу продовжувала звинувачувати югославських комуністів у ревізіонізмі, що навіть було закріплено у Програмі КПРС (1961).

            Не зважаючи на свої особливості, Югославія у 70-80-ті рр. зіткнулась з тими ж труднощами, що і інші соціалістичні країни.

            Економічні труднощі були викликані відсутністю загальнонаціонального ринку, що в умовах історично усталених відмінностей між різними регіонами країни приводило до замкнення республік у межах своїх кордонів і до самозабезпечення. А це не могло не породити розбіжності у поглядах на  подальші шляхи розвитку Югославії.

            З 70-х р. темпи економічного розвитку неухильно зменшуються. Рівень безробіття досяг 1 млн. чол. Приблизно стільки же громадян перебувало за межами держави на тимчасових роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість країни досягла 20 млрд. дол.

            Поглибленню кризи також сприяла і політична система Югославії, яка ґрунтувалась на Конституції 1974 р. Децентралізація економіки, послаблення ролі партії і система розв`язання спільних питань шляхом взаємних домовленостей сприяло посиленню ролі республік і, відповідно,  формуванню місцевих республіканських етнічних політичних еліт. Для скріплення єдності держави не допомогло і домінування сербів у державних структурах.

            Й.Броз-Тіто, який займав з 1974 р. пост президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандату", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередженій в його руках, зміцнював єдність Югославії.

 

4. Криза Югославської федерації та її розпад

            Після смерті Тіто у 1980 р., коли місце президента зайняв колективний орган – Президіум, в якому була представлена кожна республіка, в країні посилились відцентрові тенденції. Криза тоталітарного соціалізму в Югославії прийняла форму міжнаціональних конфліктів. Центральний уряд неухильно втрачав контроль над ситуацією в країні. Поштовхом до кризи югославської федерації стали події в Косово 1981 р. Албанці, які на початок 80-х років складали 80% населення автономного краю, вимагали надання краю статусу республіки. У Белграді демонстрації албанців були сприйняті, як спробу відірвати край від Сербії і приєднати до Албанії. Демонстрації албанців були розігнані воєнною силою, але з того часу край став постійним джерелом напруги. Відносний порядок в краї підтримувався лише армією і поліцією.

            Події в Косово привели до розколу громадської думки в країні і до активізації політичної активності населення. Хвиля націоналізму (великосербського, хорватського, албанського, словенського тощо) охопила країну.

            На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і стала домінувати думка, що з кризи можна вийти шляхом утворення окремих національних держав.

            Ініціатором політичної активності стала Сербська академія наук і мистецтв. Яка у спеціальному меморандумі звинуватила комуністичний режим в Югославії у 45-річній антисербській політиці. Перебудова, що почалася в СРСР, теж підірвала позиції комуністів в Югославії. У такому становищі лідер Союзу комуністів Сербії Слободан Мілошевич доклав усіх зусиль, щоб виставити свою партію в ролі головного захисника сербського населення Косово. Це йому вдалося. На хвилі злету популярності наприкінці 1988 р. С.Мілошевич зумів змінити керівництво у Воєводині, Чорногорії, Боснії і Герцеговині на своїх ставлеників. Проте спроба теж саме зробити в Словенії закінчилася повним провалом. Словенці почали утверджуватися в думці про остаточний розрив з федерацією.

            Крім національної проблеми югославському керівництву доводилося розв`язувати проблеми породжені глибокою економічною кризою. На кінець 1985 р. безробіття складало 15%, інфляція – 100% (у 1989 р. – 3000%), зовнішній борг складав – 19 млрд. дол. (1989 р. – 21 млрд. дол.). На його обслуговування витрачалося до 40% усіх валютних доходів держави. Проте попервах керівництво Югославії замість кардинальних соціально-економічних реформ запропонувало програму «стабілізація», яка, звичайно, не виконувалася. Зрештою пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведення на той час економічних, політичних реформ, та реформ Союзу Комуністів Югославії (СКЮ).

            У грудні  1989 р. в країні почалось проведення економічних реформ, автором яких був А.Маркович. Першим пунктом якої стало подолання інфляції і перетворення динара (грошова одиниця) у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Також вдалося зменшити зовнішній борг до 16 млдр дол. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

 

Причини розпаду Югославії

 

            З 1989 р. у всіх республіках утворюються опозиційні партії, особливістю яких було те, що вони формувались виключно на національній основі. На весні 1990 р. на виборах у Словенії і Хорватії перемагають національні коаліції.

            Спроба на ХІV з`їзді СКЮ (січень 1990 р.), якось виправити становище було невдалою. Серби відмовилися реорганізовувати партію на федеративних початках, як наполягали делегати від Словенії, Хорватії і Боснія і Герцеговина. Робота з`їзду була тимчасово перервана, яка так і не була  відновлена. СКЮ розпалась. Республіканські організації перейшли на націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі з С. Мілошевичем.

 

Біографічна довідка

            Слободан Мілошевич (народ. 1941 р.) Його родина походила з Чорногорії. Ще у школі у нього проявилася схильність до громадської роботи. У 18 років він вступив в СКЮ. Стрімке сходження Мілошевича до вершини влади почалося у 80-ті роки ХХ ст. Важливу роль у сходженні Слободана до влади відіграв лідер сербських комуністів середнього покоління І.Стамболич. У 1987 р. С.Мілошевич домігся усунення Стамболича і сам став у Сербії людиною №1. Він розпочав широко розрекламовану компанію по захисту косовських сербів і домігся прийняття нової сербської конституції, яка у 1988 р. фактично скасувала автономію Косово. У 1990 р. він змінив назву комуністичної партії Сербії на соціалістичну. Виступав за збереження жорстко централізованої югославської федерації, а коли розпад держави став фактом, що відбувся, то доклав максимум зусиль для збереження у єдності всіх сербських земель. Це було однією з причин тривалих етнічних війн на теренах колишньої Югославії. Під час криз проявляв рідке уміння виходити з них з найменшими втратами і незмінно зберігав владу, для збереження якої був готовий пожертвувати будь чим. Але в результаті «жовтневої» революції 2000 р. він втратив владу, а згодом був притягнутий до відповідальності Міжнародним трибуналом у Гаазі. Тривалий судовий процес по теперішній час не досяг жодного результату. Мілошевич і тут показав свою волю і майстерність.

 

            Листопадові вибори 1990 р. дали перемогу прокомуністичним (просербським) силам у Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині, і Македонії.

            У відповідь Словенія і Хорватія, де до влади прийшли націоналісти, прийняли нові конституції і висловили намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% – за) і Хорватії (95% – за) переважна більшість населення висловилась за незалежність. Союзне керівництво, переважна частина якого складали серби, виступило за збереження єдності будь-якою ціною.

            Після прийняття рішення Словенії (лідер М.Кучен) і Хорватії (лідер Ф.Туджман) про вихід із складу Югославії (червень 1991 р.), спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було надано наказ забезпечити єдність Югославії.

 

5. Міжетнічні конфлікти і війни на території колишньої Югославії

            Після поразки ЮНА в Словенії, основні бойові дії перемістились в Хорватію, де місцеві серби за підтримкою ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над  територією де компактно проживають серби (11% населення, 10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна з столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припиняються.

            Для припинення етнічного конфлікту і розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН – міжнародні миротворчі сили. У конфлікт вирішив втрутитися і Європейський Союз. Його члени у січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держави. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. сто тисячна хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідована. 15 тис. сербів загинуло, 250 тис. стали біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглась суверенітету і над Східною Славонією, яка була захоплена ЮНА у 1991 р.

            27 квітня 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави – Союзної Республіки Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

            Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцеговині (БіГ). У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3% населення; хорвати (католики) – 17% та серби і хорвати, які сповідували іслам (43,7%) і отримали назву «босняки». Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання БіГ до СРЮ (Тут вони ще 15 січня 1992 р. проголосили Сербську Республіку БіГ), мусульманська на чолі з Алієм Ізитбеговичем – незалежності і єдність БіГ (1 березня 1992 р.; 10 березня БіГ була визнана США і країнами ЄС); хорватська – приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БіГ (хорвати контролювали 20%, мусульмани – 10% території БіГ). Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Всі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть введення військ ООН, які повинні були роз’єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху.

 

Цікаво знати

            У 1992-1993 рр. провалилися два міжнародні плани врегулювання конфлікту в БіГ. Перший план був сформульований у жовтні 1992 р. він отримав назву план Венса-Оуена за прізвищами двох головуючих Женевської конференції по колишній Югославії. Згідно цього плану передбачався поділ БіГ на 10 не пов`язаних між собою провінцій, кантонів (по три для кожної общини і одна столична).

            Другий план (літо-осінь 1993 р.) розроблений Д.Оуеном і одним з головуючих координаційної ради при ООН Т.Столтенбергом. Згідно цього плану БіГ залишалась формально єдиною, суверенною, незалежною, членом ООН, але при цьому ділилась на три національні частини, які між собою мали утворити м`яку федерацію чи конфедерацію.

            Обидва ці плани залишились нереалізованими. З початку 1994 р. посилюється міжнародне втручання у конфлікт, ключову роль у якому відіграють США і НАТО. Під тиском США 18 березня 1994 р. і їх керівництвом було написано конституцію, яка проголошувала Федерацію Боснії і Герцеговини, в яку об`єднувалися території контрольовані хорватами і мусульманами, у загальному вжитку це утворення стало називатися Мусульмансько-хорватська федерація (МХФ). Наступним кроком американської дипломатії стало створення міжнародної контактної групи у складі США, Німеччини, Англії, Франції і Росії. Ця група розробила третій план, який торкався територіального розмежування між МХФ і Республікою Сербською у співвідношення 51% і 49%. Подальші переговори контактної групи і сторонами конфлікту впиралися у проблеми незгоди з запропонованим поділом. Найбільш незгодними були мусульмани і серби.

            Зрештою після тривалих бойових дій, починаючи з 1995 р. США і НАТО приступили до дій по примушуванню до миру. Підсумком стала Дейтонська угода 1995 р. (парафована 21 листопада, підписана – 14 грудня 1995 р. у Парижі).

 

            Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серію ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Як акція помсти сербів стало захоплення ними міста Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут серби влаштували різанину мусульманського населення (загинуло 8 тис. чол.). Тоді НАТО перейшло до рішучих дій приводом до яких став вибух на центральному ринку Сараєво, де загинуло 37 чол. Відповідальність за вибух було покладено на Сербів. Під прикриттям авіації НАТО (30 серпня-вересень 1995 р., операція НАТО отримала назву «Звільнена сила) мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БіГ.

            Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, яка остаточно була підписана у Парижі. За цією угодою БіГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існування яких була розроблена система взаємовідносин. Для реалізації угоди і проведення виборів у органи влади на територію БіГ вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.

            Здавалось війна на Балканах скінчилась (за 4 роки війни загинуло понад 200 тис. чол., поранено – 500 тис., 3 млн. стали біженцями.), але у лютому 1998 р. загострився конфлікт у Косово – автономному краї Сербії, автономія якого була ліквідована в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об`єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Впродовж 74 днів бомбардувань і обстрілів на територію СРЮ було випущено 30 тис. т. вибухових речовин. Зрештою керівництво СРЮ вивело війська з краю, а на їх місце були введені миротворчі сили. Проте на цьому етнічний конфлікт не скінчився, він лише стримується силою. На виборах 2001 р. у Косово відбулись вибори, на яких перемоги прихильники незалежності краю.

            Новий вибух конфлікту на Балканах спалахнув у Македонії (березень 2001 р.). Македонія була єдиною республікою СРЮ, якій вдалось уникнути збройного конфлікту у період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії виступали Греція і Болгарія, які боялись сепаратистських рухів у себе з боку македонців. Завдяки президентові Б.Трайковському, який взяв орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС, конфлікт було подолано. Як гарантія існування нової держави на її території були розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні поміркована внутрішня політика не забезпечили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці складають третину населення країни), керуючись прикладом і підтримкою косовських албанців, розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями державоутвоюючу націю, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення. Завдяки зусиллям світової громадськості, ООН, НАТО сторони сіли за стіл переговорів. Права албанців були розширені. Конфлікт вдалося вгамувати.

            Поразки сербських шовіністичних сил у етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія, БіГ, Косово) призвели до масових виступів населення проти режиму президента Сербії С.Мілошевича. Влітку – в осені 2000 р. у країні розгорілася політична криза, яка супроводжувалась загостренням відносин між Сербією та Чорногорією. Остання взяла курс на проголошення незалежності. Приводом до загострення політичної боротьби стали вибори Президента Югославії. Головними суперниками на виборах були Слободан Мілошевич і Воіслав Коштуніца. Під тиском опозиції конституційний суд визнав перемогу на виборах Коштуніци. Новий президент відразу опинився перед лицем безлічі проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовариства з метою видати Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо.

            Стосовно відносин з Чорногорією після тривалих переговорів було укладено домовленість про перетворення федерації Югославії на конфедерацію. З 14 березня 2002 р. Югославія припинила своє існування. Через три роки має бути проведено референдум про подальшу долю конфедерації Сербії і Чорногорії. Завдяки реформаторській діяльності уряду Зорана Джинджича (12 березня 2003 р. був застрілений представниками одного з кримінальних угруповань Белграда) Сербія змогла подолати економічну кризу. С. Мілошевич в обмін на економічну допомогу США та країн ЄС був переданий до Міжнародного трибуналу в Гаазі. Також до трибуналу було передано, або приїхали самостійно, ще цілий ряд воєнних і політичних діячів Сербії та Хорватії.

 

Війни на теренах колишньої Югославії

 

Підсумки

            Провідна роль комуністів у визволенні Югославії від нацистської окупації зумовило їх перемогу в боротьбі за владу. Комуністи відразу приступили до побудови соціалізму за радянським зразком з притаманними йому рисами: націоналізація, колективізація, індустріалізація, масові репресії. Проте конфлік «Тіто – Сталін» призвів до зміни моделі розвитку. У 50-60-ті роки в країні сформувалась модель «самоврядного соціалізму». При всіх своїх позитивних рисах вона мала і  один суттєвий недолік: вся ця система трималась на абсолютній владі і авторитеті Тіто.

            Після смерті вождя Югославська федерація опинилась перед лицем кризи, яка зрештою призвела до розпаду країни. Але утворення незалежних держав на теренах колишньої Югославії супроводжувалося збройним протистоянням між різними етнічними групами, що її населяли.

            Конфлікт на теренах колишньої Югославії став най тривалішим і найкривавішим у Європі з часів Другої світової війни. Проблеми Югославії входять корінням у далеке минуле, але головною причиною конфлікту стали закладені ще після Першої і Другої світової війни несправедливості щодо південнослов’янських народів. Хоча збройне протистояння вдалося припинити, а проблема Балкан так і залишається нерозв`язаною. Вони і надалі залишаються «пороховим погребом Європи».

 

Запитання і завдання:

1.    Що зумовило прихід комуністів до влади в Югославії?

2.    Коли Югославія стала республікою?

3.    За яки зразком здійснювалося будівництво соціалізму в Югославії?

4.    Визначте причини конфлікту «Тіто-Сталін». Які звинувачення були висунуті югославському керівництву Сталіним?

5.    Чому Тіто вдалося відстояти свою позицію і не піддатися на тиск Сталіна?

6.    Визначте риси югославської моделі розвитку соціалізму. Чим було зумовлено становлення такої моделі? Які її позитивні і негативні риси?

7.    Вкажіть риси режиму Тіто в Югославії.

8.    Які причини кризи Югославської федерації?

9.    Чи можна було уникнути силового розв`язання проблеми розпаду Югославії?

10. Яка роль С. Мілошевича у подіях на Балканах?

11. Що відіграло вирішальну роль у припиненні збройного конфлікту на Балканах?

12. Чи можна стверджувати, що проблема Балкан розв`язана?

 

• ← § 26. Болгарія
• § 29. Ліквідація колоніальної системи. Країни Азії. Африки, Латинської Америки на шляхах незалежного розвитку →