Візантія – умовна назва середньовічної держави, відомої за пізньоримських часів як Східна Римська імперія. Її ядро складали землі Балканського півострова і Малої Азії, а столицею було місто Константинополь. Самі візантійці називали свою державу “Ромейським царством”, тобто Римською імперією, і вважали візантійського імператора єдиним законним наступником римських цезарів.
На відміну від Західної, Східна Римська імперія встояла в епоху Великого переселення народів, зберегла єдність, розвинуте господарство і міцну імператорську владу. Своєї найбільшої могутності Візантія досягла в VI ст. за правління Юстиніана (527–565 рр.). Цей імператор намагався відновити Римську імперію в її давніх кордонах. Досягти цього Юстиніанові не судилося, втім він збільшив територію Візантії майже вдвічі, відвоювавши у вандалів Північну Африку, у вестґотів – частину Іспанії, в остґотів – Італію.
Важкого удару імперія зазнала в VII ст., коли її східні кордони порушили араби. За короткий час Візантія втратила свої найбагатші провінції: Єгипет, Сирію, Палестину. Декілька разів араби брали в облогу Константинополь, але захопити його не змогли. Успішна оборона столиці зупинила просування арабів в Європу зі сходу. Наприкінці того ж VII ст. у північно-східній частині Балканського півострова, на землях, зайнятих слов’янами, виникла держава Болгарія. Не менш небезпечними були напади русичів, норманів, угорців, печенігів.
Українська