Напередодні Першої світової війни Російська імперія залишалася найбільшою у світі державою, але помітно відставала в розвитку від провідних держав Європи й Америки. Шлях країни до прогресу стримувався самодержавним правлінням і великими розмірами – адже відносно розвинуті західні та центральні області різко контрастували з величезними обширами Росії, де панували патріархальний лад і застарілі суспільні відносини.
Ще однією проблемою Російської імперії була її багатонаціональність. Якщо в XIX ст. російське самодержавство ще було спроможним тримати в покорі національні окраїни імперії, то на початку ХХ ст. прагнення націй до самовираження набувало більш рішучих організованих форм.
Війна вкрай загострила всі проблеми імперії. Поразки російської армії віддали супротивнику Прибалтику, Польщу, Західну Україну і Білорусь. Вибух невдоволення довготривалою війною і перебоями в постачанні продовольством великих міст припав на лютневі-березневі дні 1917 р. Заворушення в Петрограді переросли в революцію. Царат упав. Влада перейшла до Тимчасового уряду, але паралельно виникла й інша форма революційного управління – ради робітничих та солдатських депутатів. Найбільшою з них була столична Петроградська рада.
Криза в державі надала енергії відцентровим силам. Відбувалося згуртування національних сил в Україні (Центральна Рада), Естонії, Латвії, Білорусі у Середній Азії, в козацьких районах – на Дону, Уралі, Кубані поставали національні органи, що намагалися перебрати на себе владу в краях.
Тим часом внутрішньополітична ситуація в країні ускладнювалася, соціальне напруження наростало, політична боротьба велася дедалі радикальнішими заходами. До того ж тривала війна, з якої Росія не могла вийти через зобов’язання перед країнами Антанти. Непримиренні крайні ліві і крайні праві угруповання підштовхували країну до збройного протистояння. Перша спроба силового захоплення влади, спровокована більшовиками в липні 1917 р., провалилася. Так само зазнав поразки виступ у серпні генерала Л. Корнілова, який намагався встановити в Росії військову диктатуру. Після придушення правих знову почали набирати силу ультраліві рухи. Більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким почали готуватися до збройного виступу.
Переворот, який увійшов в історію як Жовтнева революція, стався 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. У країні встановилася комуністична диктатура. З перших днів нової влади почалося втілення в життя програмних положень більшовицької партії, що їх провідною тезою була ліквідація приватної власності у будь-якому вигляді. Оскільки це суперечило логіці нормального економічного життя, нова влада на кожному кроці зустрічала протидію своїм заходам. У боротьбі з опозицією радянська влада вдалася до методів терору.
Щоб утриматися при владі, більшовикам будь-що треба було вивести Росію зі стану війни з Німеччиною. Мирні переговори розпочались у Брест-Литовському взимку 1917/18 рр. Німеччина наполягала на відділенні від Росії територій Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви і Польщі на тій підставі, що народи означених територій висловили свою волю на користь Німеччини. Ленін задля збереження влади був згоден на будь-які умови, але голова більшовицької делегації, Лев Троцький, порушив рішення ЦК і зірвав переговори. 18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська перейшли в наступ по всьому фронту. Перед лицем неминучої катастрофи 3 березня більшовики підписали нав’язані німецькою стороною умови миру, за якими за Німеччиною визнавалися права на Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу і частину Білорусі (під німецьким протегуванням на цих землях було проголошено національні держави), гарантувалася незалежність Української Народної Республіки. Туреччині передавалися закавказькі райони Карса, Батума й Ардагана. Під прикриттям німецьких і турецьких військ проголосили незалежність Грузія, Вірменія й Азербайджан.
Між тим, по всій країні гуртувались і піднімалися на боротьбу антибільшовицькі сили. Розгоралася громадянська війна, в якій не могло бути компромісів або половинчастих результатів. Війна велася до повного розгрому і знищення противника. У травні 1918 р. боячись роззброєння, повстав чехо-словацький корпус, який за домовленістю з країнами Антанти через Далекий Схід мав бути переправлений до Франції. Виступ чехо-словацького корпусу підштовхнув до рішучих дій різноманітні антибільшовицькі групи. Улітку в Поволжі прокотилася хвиля повстань, організованих партією есерів. Восени 1918 р., з поразкою Німеччини й Австро-Угорщини у Першій світовій війні та відступу їхніх військ із території колишньої Російської імперії, почалася широкомасштабна інтервенція військ країн Антанти. Інтервенти заволоділи морськими портами і стратегічно важливими пунктами по периметру Росії. На їхню підтримку спиралися російські білогвардійці – здебільшого прихильники відновлення „неподільної Росії” під владою конституційного монарха.
Дії опозиції були розрізненими і неузгодженими, але внаслідок цих дій на осінь 1918 р. більшовикам вдалось утримати тільки центральні райони Росії з Москвою і Петроградом. Утім ці райони були найбільш розвинутими в економічному відношенні й населені переважно росіянами. Опозиційні ж сили спиралися на окраїнні райони Росії, які не мали важливих культурно-політичних осередків, із населенням, яке належало до різних національностей і перебувало на різних стадіях соціально-економічного розвитку.
У 1919 р. на сході Росії антибільшовицькі сили згуртувалися навколо адмірала Олександра Колчака. Лідери Антанти визнали його „верховним правителем Росії”. Наступ колчаківців навесні 1919 р. дійшов мало не до Волги. Але у квітні він почав виснажуватися, потім білогвардійці змушені були відступити. У листопаді впала столиця Колчака – місто Омськ.
Коли армія Колчака вже відходила за Урал, із Дону розпочався наступ Добровольчої армії білогвардійського генерала Антона Денікіна. Переможна хода на Москву призупинилася на підступах до Тули у жовтні 1919 р. Одночасно з території Естонії на Петроград рушила білогвардійська армія генерала Юденича. Але рішучий контрнаступ переважаючих сил Червоної армії відкинув білогвардійців до Чорного моря і Фінської затоки. Навесні 1920 р. головні антибільшовицькі сили зазнали поразки і більша частина країни контролювалася радянською владою.
Утім боротьба не закінчилася. У квітні 1920 р. за рахунок територіальних поступок українська Директорія на чолі зі Симоном Петлюрою заручилася підтримкою Польщі. У травні об’єднані польсько-українські сили звільнили від більшовиків Правобережжя і взяли Київ. Далі послідував контрнаступ Червоної армії і відступ поляків мало не до Варшави. Цей успіх зародив у червоних проводирів надію на переможний марш країнами Західної Європи і початок світової революції. Але з-під Варшави польська армія перейшла в контрнаступ і більшовики мусили відійти до Житомира (жовтень 1920 р.).
Тим часом у Криму сконцентрувалися залишки розбитих білих армій, що їх очолював барон Врангель. Улітку 1920 р. розпочався останній похід проти більшовиків. Війська Врангеля підійшли до Катеринослава й Юзівки, та сили були надто нерівними. Восени Врангель утратив усі свої завоювання, а в листопаді червоні вдерлися в Крим – останню опору опозиції. Вслід за цим радянські війська зайняли Закавказзя і скинули національні уряди Грузії, Вірменії та Азербайджану.
Ще кілька років точилися бої на Далекому Сході.
Поразка білогвардійців у громадянській війні обумовлена недостатньою взаємодією, суперечливими поглядами союзників на майбутнє облаштування Росії та відверто реакційно-монархістським забарвленням білого руху.
Щодо національних рухів, то під час Російської революції зуміли вибороти незалежність Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща. На інших національних територіях, де затвердилася влада більшовиків, виникли радянські республіки, міцно прив’язані до московського центру.
Українська