§ 9. Християнська церква у V-ХІ ст. Перший хрестовий похід
Ви дізнаєтеся
1. Яким було уявлення людини про Бога у Середні віки?
2. Що собою являла християнська церква у раннє середньовіччя?
3. Як відбувалась християнізація Європи?
4. Чому єдина християнська церква розкололася на західну (католицьку) і східну (православну)?
5. Що змусило Європу рушити у хрестові походи?
1. Середньовічна людина і Бог
Релігія і церква у середні віки відігравала велику, навіть можна сказати, провідну роль. Людям навіть у голову не приходила думка, що Бога немає. Все життя людини, її свідомість була пронизана вірою. Уява людини середньовічної Європи про Бога, світ і людину у продовж багатьох віків формувалася на основі християнства. Згідно християнських уявлень людина створена Богом. Бог наділив людину особливими якостями: душею. Розумом, мовою, почуттями, красою, силою. Сама природа, живі істоти були створені Богом заради людини. Але перші люди – Адам і Єва – ослухалися Бога, здійснивши гріх – перший, або первородний. За це вони були вигнані з Раю. Людина стала смертною, слабкою, нещасною. Душа всякої людини страждає, бо ув`язнена ц гріховному тілі.
Хороші якості, почуття, поступки людей назиали – добродетелями, дурні – пороками або гріхами. Три «д» вважалися найбільш важливими: віра, надія, милосердя. Д людина відзначали віра в Бога, надія на нього. Любов до Бога і людям. Він повинен з усім змиритися, каятися, брати приклад у всьому з Христа.
Ворогами людини були сім його „смертних гріхів”: гординя, завість, гнів, ліності, жадність, росточительство, чревоугодіє. Ці гріхи штовхали людину на брехню і всілякі злочини.
Усі віруючі повинні були приходити до священника на сповідь. Ідеалом середньовічної людини був аскет (той що виховує в себе д...). Так називали людей, які заради любові до Бога відмовлялися від всіх задоволень, багатств, рідних.
Люди вірили, що після смерті душа може потрапити або в ад, або в Рай. Всі дуже боялися Ада. На Заході також поступово склалося уявлення про чистилище – де душа може очиститися від дрібних гріхів і потрапити в Рай.
Середньовічна людина вважала, що час створений Богом і тому все життя проходило за дзвоном церкви. Сам відлік часу вівся від народження Христа.
2. Християнська церква у ІV – VІ ст.
Відтоді, як 313 р. імператор Константин І Великий дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, і до того моменту коли припинила своє існування Римська імперія, християнська церква перетворилася у могутню організацію, яку не змогла знищити варварська навала. Навіть навпаки, саме християнська церква „приручила” варварів. Авторитет римського єпископа поступово зростав. Це пояснювалося тим, що для тогочасних людей Рим був центром світу. Римського єпископа стали називати, як і верховного жерця Стародавнього Риму, великим понтифіком (Pontifex maximus) чи “батьком церкви” (папою).
Першим римським єпископом вважали одного з найближчих учнів Ісуса Христа — апостола Петра, тому всі римські папи вважали себе наступниками цього апостола. Перехрещені золотий і срібний ключі апостола Петра стали першим символом папської влади. Другим символом є тіара — головний убір, що його папа одягає під час урочистостей. Основою папської тіари є митра — особлива висока шапка. Її прикрашають три корони, значення яких пояснюють по-різному. Одним із пояснень є те, що вони символізують потрійну владу папи: єпископа Рима, пастиря християнської церкви і голови Папської держави. Офіційний титул римського папи тепер такий: єпископ Рима, намісник Ісуса Христа, наступник голови апостолів, первосвященик вселенської (католицької) церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан. Символами влади єпископів є митра, каблучка і особливий посох.
На першому церковному соборі 325 р. в м. Нікеї римського єпископа було визнано єдиним патріархом (головою) церкви на Заході. На Сході християнську церкву очолювали чотири патріархи: константинопольський, александрійський, антіохійський і єрусалимський. Саме на Нікейському соборі за наполяганням римського єпископа аріанство було визнано єрессю — “помилковими поглядами”, відступом від християнського вчення, а тих, хто підтримував єретичні погляди, називали єретиками.
Аріанство виникло як релігійний напрям у християнській церкві в ІV – V ст. Воно набуло великого поширення переважно у східних провінціях Римської імперії, а також серед варварів — остготів, вестготів, вандалів, бургундів та ін. Заснував аріанство александрійський священик Арій. Він твердив, що Христос, Син Божий, не існував од віку, а є лише першою зі створених Богом істот. Це заперечувало одну з найголовніших догм християнства. Також Арій захищав права священиків, виступав за рівність усіх церковнослужителів, проти влади єпископів над ними. У ІV ст. аріанство було заборонене імператором Феодосієм.
На Нікейському соборі розпочали, а на Константинопольському (381 р.) закінчили складати основні положення (догмати) християнства — Символ віри. Серед різних описів життя Ісуса Христа були визнані правильними (канонічними) лише чотири — Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана. Ці Євангелія разом із Діяннями апостолів, Посланнями апостолів та Об’явленням апостола Івана Богослова склали Новий Заповіт. Він став продовженням Старого Заповіту — зібрання стародавніх священних текстів, спільних для християн та іудеїв. Разом Старий і Новий Заповіт склали християнську Біблію, або Святе Письмо.
Схема. Організація християнської церкви на Заході і Сході
|
Християнська церква |
||||||
|
|
||||||
|
Захід |
|
Схід |
||||
|
|
||||||
|
Папа |
|
«Вселенський патріарх» константинопольський |
||||
|
|
|
|||||
|
|
|
Патріархи |
||||
|
|
александрійський |
єрусалимський |
антіохійський |
|||
|
|
||||||
|
Кардинали, |
|
Митрополити |
||||
|
|
||||||
|
Єпископи |
|
Єпископи |
||||
|
|
||||||
|
Священики |
|
Священики |
||||
|
|
||||||
|
Диякони |
|
Диякони |
||||
|
|
||||||
|
Віруючі |
|
Віруючі |
||||
Християнське духівництво поділялося на дві великі групи: біле і чорне. До білого духівництва, яке повинно було нести службу серед людей, у миру, належали диякони, священики, єпископи і патріархи. Диякони допомагали здійснювати церковні служби священикам. Священики несли християнську віру членам парафії, до якої входило кілька сіл або кварталів міста. Парафіяни сплачували особливий податок на утримання церкви — десятину (десяту частину від усіх своїх прибутків). Кілька церковних парафій об’єднувались у єпископство, очолюване єпископом. Єпископства об’єднувалися в архієпископства. На Сході архієпископства називали митрополіями, а їх голів — митрополитами. На Заході єпископи підпорядковувалися римському папі — єпископу Рима. На Сході митрополії об’єднувались у чотири патріархати з центрами в Антіохії, Єрусалимі, Константинополі та Александрії. З-поміж чотирьох патріархатів Сходу найбільш впливовим був константинопольський, який вимагав, щоб його називали “вселенським патріархатом”. Це викликало суперечки між ним і папою римським, який теж обстоював право зверхності над усіма християнами.
Значення і вплив християнської церкви на державні справи та суспільне життя Заходу і Сходу були різними. На Заході християнська церква намагалася заступити зруйновані варварами державні структури, а на Сході вона була частиною єдиного механізму державного управління. Різнилося й саме духівництво: західне значно поступалося освіченістю східному.
Окремою значною групою християнського духівництва було чернецтво, або чорне духівництво.
Чернецтво зародилося на Сході, в Єгипті. Його засновник, св. Антоній, провів 21 рік самітником у єгипетській пустелі. Під час однієї зі своїх мандрівок пустелею він побачив янгола божого, який працював, потім молився і знову працював. “Роби так, як я, — сказав він Антонію, — і ти врятуєшся”. Антоній став робити так, як наказав янгол. До нього приходили люди, які чули про його святість, і селилися поряд. Так виникла одна з перших чернецьких громад. Засновником західного чернецтва вважають св. Бенедикта, який жив у першій половині VІ ст. Він, за прикладом східних ченців, склав для західних ченців устав — правила життя, основою якого також були праця і молитва.
Ченці відмовлялися від мирського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і селились окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими оселями, наприклад, у містах, то вони відокремлювалися від інших людей високими мурами і утворювали свою громаду — монастир. На Заході великі монастирі стали називати абатствами (а їхніх керівників — абатами); на Сході — лаврами. За раннього середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури і освіти. У ІV – VІ ст., коли руйнувався і зникав старий світ, християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що стала однією з підвалин формування нової європейської цивілізації.
3. Християнізація Європи
На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами. Проповідь християнства мала успіх і серед варварських племен. Так християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші. Але у формі аріанства.
Лише франки христилися за західно римським зразком. Завдяки підтримці франських королів саме римська церква зміцніла і остаточно утвердилася на Заході. Карл Великий узаконив збирання на користь церкви десятину.
Велику роль у християнізації Європи також відіграли мандрівні ірландські ченці. Ченці створювали дивовижні за красою рукописні книги релігійного і світського змісту. Своє призначення вони вбачали в тому, щоби не лише зберігати, а й поширювати знання. На невеликих човнах із дорогоцінними книжками пливли ченці до далеких берегів Європи, несли Слово Боже до варварів, засновували монастирі та майстерні для створення книг.
Обитель монаха-відлюдника. Ірландія, V ст.
Після завоювання Британії ірландські ченці стали навертати у християнство англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни і прагнули поширити свою діяльність на інші території, але їм бракувало сил, щоб охопити всю Британію. Зрештою римський папа перебрав на себе всю місіонерську діяльність серед варварських племен.
Сторінка ірландського Євангелія, VІІІ ст.
З новою силою християнізація Європи почалася у VІІІ ст. і тривало наступні два століття. До християнізації долучився і Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія у ІХ ст. християнство поширилося серед болгар, сербів і Великоморавську державу, а згодом і на Русь. У сфою чергу Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.
Хрещення болгарського царя Бориса. ІХ ст.
Виникнення і поширення християнства
Християнська церква в Європі VI-XIII ст.
4. Клюнійський рух. Схизма 1054 р.
Від часів, коли Піпін Короткий подарував Папі Римському землі в Італії, багатства церкви значно зросли. Однак її вплив на європейські справи був досить незначним. Церква залежала від світських володарів. Оскільки церковні посади забезпечували чималі прибутки, герцоги і графи надавали їх своїм родичам і друзям. Духівництво, як свідчили сучасники, набагато більше уваги приділяло примноженню свого багатства, ніж порятункові душ віруючих. У середовищі церкви було чимало невдоволених таким станом речей. Найсвідомішими серед них були ченці абатства Клюні, що розташовувалося на сході Франції. Вони здобули повагу своїм аскетизмом і прагненням змінити церковне життя. Клюнійці, зокрема, вимагали: звільнити церкву від підпорядкування світській владі; встановити сувору дисципліну для всього духівництва — від ченців до папи римського.
Клюнійський рух, як його назвали, поступово поширився. Деякі з клюнійських монахів ставали єпископами, абатами і почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став папою Григорієм VІІ. Він розгорнув боротьбу за втілення в життя ідей клюнійців. Впродовж 1073-1085 рр. ним були проведені наступні реформи:
· Установив новий порядок обрання римських пап конклавом — зібранням кардиналів (вищих духовних осіб католицької церкви), що виключало можливість втручання у вибори світських осіб:
· Запровадив целібат — заборону одруження для духовних осіб. Цим він забезпечував недоторканність земельних володінь церкви, що їх раніше дехто з духовенства намагався залишити у спадок своїм дітям;
· Скасування інвеститури — права імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади;
· Заборона симонії — продажу і купівлі церковних посад.
У своєму прагненні зміцнити владу папства Григорій VII зустрів протидію світської влади. В історію увійшло протистояння Григорія VII та німецького імператора Генріха IV. Ця тривала і виснажлива боротьба, що мала перемінний успіх, хоча і завершилася смертю папи. Але реформи здійснені Григорієм VII заклали підвалени могутності папства у наступні століття.
Ще одна важлива подія в житті християнської церкви припала на ХІ ст. Суперечки між християнством Заходу і Сходу 1054 р. призвели до схизми (у перекладі з давньогрец. — тріщина, розкол). Римський папа і константинопольський патріарх прокляли один одного. Відтоді єдина християнська церква поділилася на римо-католицьку і православну. Слово “католицька” означає всесвітня, а “православна” — істинна, справжня.
Основні відмінності між католицькою і православною церквами
У догматах віри • вчення про головування папи і його непогрішимість не визнається православ’ям;
• використання індульгенцій (звільнення від гріхів за плату) православ’я відкидає;
• православ’я визнає існування лише пекла і раю, а католицизм проголошує існування також чистилища (перехідний стан між пеклом і раєм).
В обрядах • католики хрещення здійснюють обливанням, а православні — зануренням у воду; миропомазання у католиків здійснює лише єпископ і тільки над дорослими;
• у католиків у суботу піст;
• у православних є ікони, у католиків немає, у них — живопис;
В управлінні • заборона у католиків мирянам читати Біблію;
церквою • існування посади кардинала у католиків;
• целібат (заборона одружуватися) у католиків з IX ст. У православних чернецтво поділяється на біле (одружене) і чорне (неодружене);
У звичаях • сидячі місця у католицькій церкві;
• здійснення богослужіння лише латинською мовою у католиків і використання дзвінків для звертання уваги на найважливіші місця проповіді.
5. Причини хрестових походів. Перший хрестовий похід
Хрестові походи непересічне явище в історії середньовічної Європи. Хрестові походи — це військові експедиції, що їх організовував західний християнський світ проти мусульман. Їх метою було завоювання Єрусалима і Палестини. Всього з 1095 до 1291 р. було здійснено вісім хрестових походів до Святої Землі. Згодом назву „хрестові походи” стали застосовувати щодо релігійних війн, які вела католицька церква з метою захисту і поширення християнства.
Для того, щоб зрозуміти, чому розпочалися хрестові походи, необхідно подивитись, яким був християнський світ наприкінці XI ст. Католицька церква завдяки реформам Папи Григорія VII значно зміцніла і мала великий вплив на європейські справи. Заклик, що лунав з Риму від Папи, вважався обов’язковим для всіх католиків.
Європейське рицарство перебувало в досить складній ситуації. Право майорату (першості в успадкуванні) спричиняло те, що маєток феодала успадковував лише його старший син, а молодші змушені були самі шукати засоби до існування. Безземельні рицарі, що грабували та влаштовували криваві війни зі слабшими сусідами, перетворилися на справжнє лихо. Вільних земель на цей час у Європі вже не було, а працювати чи торгувати вважалося для рицаря ганьбою.
Протягом семи років європейські країни потерпали від голоду, епідемій чуми та інших хвороб. До цього додалися незвично суворі зими і повені 1089—1094 рр. Стали поширюватися чутки про наближення кінця світу. Усі чекали Божої кари за свої гріхи та були готові спокутувати їх паломництвом до Святої Землі або отримати спасіння іншим подвигом за віру. Паломники, що поверталися з Єрусалима, де знаходився Гроб Господній, розповідали про переслідування християн турками-сельджуками. Із цих повідомлень народилася ідея особливого паломництва — війни за Христа і визволення Гробу Господнього з-під зверхності невірних.
Храм Гробу Господнього в Єрусалимі
Ситуація, що склалася на Сході наприкінці XI ст., була сприятливою для втручання можновладців Західної Європи. Візантійська імперія переживала скрутні часи. Унаслідок нападів турків-сельджуків вона втрачала свої володіння у Малій Азії. Постійні напади сельджуків зробили небезпечними шляхи, якими пересувалися християнські паломники до Святої Землі. Візантійський імператор Олексій I Комнін звернувся з проханням про допомогу до Папи Римського.
Заклик імператора було почуто. 27 листопада 1095 р. в південнофранцузькому місти Клермон відбувся великий церковний собор. По його завершенні Папа Урбан II звернувся з промовою до великого натовпу селян, міщан і рицарів, які зібралися на майдані.
Він закликав усіх до походу на Схід заради визволення Палестини з-під влади невірних і повернення християнам Господнього Гробу. Всім визволителям Святої Землі папа пообіцяв спокутування гріхів. “Нехай стануть віднині воїнами Христа, — промовив Урбан ІІ, — ті, які раніше були грабіжниками. Нехай справедливо б’ються з варварами ті, хто раніше воював проти братів і родичів”. До того ж папа згадав і про багату здобич, що чекає на Сході.
Папа Урбан II закликає до хрестового походу. Мініатюра
Основні причини та привід хрестових походів
|
Причини |
|
Прагнення католицької церкви поширити свій вплив на Схід, звільнити Святу Землю від турків-сельджуків, збільшити прибутки церкви |
|
Королі й вища знать сподівалися знайти нові володіння та підданих |
|
Дрібні рицарі сподівалися здобути багатства і землеволодіння |
|
Селяни прагнули отримати свободу і землю |
Купецтво сподівалося на збагачення через встановлення нових торговельних зв’язків зі Сходом |
|
|
|||||||
|
|
Релігійне піднесення і сподівання отримати спокуту за всі свої провини через участь у звільненні Святої Землі |
||||||
|
Привід Виступ Папи Римського Урбана II у Клермоні із закликом до визволення Святої Землі з-під влади невірних |
“Так хоче Бог!” — повторював натовп папські слова. Їх рознесли усією Європою проповідники. Розпочалося підготування до походу. У Франції, Німеччині, Італії люди нашивали на свій одяг хрести, називаючи себе паломниками, а свій похід — паломництвом, або священним шляхом. Паломництво — мандрівка віруючих до місць, що відзначаються особливою святістю. Назва виникла від звичаю паломників привозити з Палестини пальмові гілки.
Лише набагато пізніше ці походи до Святої Землі дістали назву хрестових, а їхніх учасників почали називати хрестоносцями.
Хрестові походи 1096—1291 рр.
|
Дата |
Подія |
|
1096—1099 рр. |
Перший хрестовий похід. Взяття хрестоносцями Ахтіохії, Едесси та Єрусалима. Виникнення держав хрестоносців на Сході |
|
1147—1149 рр. |
Другий хрестовий похід. Очолювали французький король Людовік VII та німецький імператор Конрад III. Закінчився невдало після облоги Дамаска |
|
1189—1191 рр. |
Третій хрестовий похід. Похід «трьох монархів»: німецького імператора Фрідріха I, французького короля Філіппа II Августа та англійського короля Річарда I Левине Серце. Закінчився поразкою після смерті Фрідріха I |
|
1202—1204 рр. |
Четвертий хрестовий похід. Взяття хрестоносцями Константинополя і заснування Латинської імперії |
|
1217—1221 рр. |
П’ятий хрестовий похід до Єгипту. Завершився поразкою хрестоносців у Дам’єті |
|
1228—1229 рр. |
Шостий хрестовий похід. Очолював німецький імператор Фрідріх II. Завершився домовленістю імператора з султаном про вільне відвідання християнами святих місць упродовж 10 років |
|
1248—1254 рр. |
Сьомий хрестовий похід до Єгипту. Очолював французький король Людовік IX Святий. Завершився поразкою хрестоносців і захопленням у полон короля |
|
1270 р. |
Восьмий хрестовий похід до Тунісу. Очолював французький король Людовік IX Святий. Після висадки в Тунісі серед хрестоносців спалахнула епідемія чуми, від якої помер і сам король |
Першими виступили в похід тисячі простих людей. Це був великий натовп, озброєний косами, вилами і просто дрючками, більшість якого становили селяни з жінками і дітьми; були також міщани і дрібні рицарі. Шлях паломників, очолюваних монахом Петром Пустельником та безземельним рицарем Вальтером Голяком, пролягав через Угорщину і Болгарію, де, не маючи припасів і спорядження, “хрестоносці” грабували місцевих жителів і влаштовували єврейські погроми. Коли в серпні 1096 р. це “воїнство” прибуло до Константинополя, імператор Олексій І Комнін поспішив переправити його через Боспор у Малу Азію. Там більшість із них загинула під стрілами турків-сельджуків.
Основні сили хрестоносців, що складалися з чотирьох рицарських армій, рушили в похід перегодом. Армія герцога Нижньої Лотарингії Готфріда Бульйонського теж просувалася Угорщиною та Болгарією. З Південної Італії рухалися загони норманів на чолі з князем Боемундом Тарентським. Найбільшу групу хрестоносців вів із Південної Франції тулузький граф Раймунд І, нарешті, остання частина хрестоносців, очолювана герцогом Робертом нормандським, рушила з Північної Франції. Загалом загони хрестоносців налічували близько 4 тис. рицарів і 25 тис. піхотинців.
Хоч у хрестоносців не було єдиного керівництва, але рицарі були добре озброєні та вміли воювати. Для того, щоб підготуватися до походу, багато з них продали або позакладали своє майно. Турботу про родини на час їхньої відсутності перебрала церква.
Навесні 1097 р. війська хрестоносців зібралися біля стін Константинополя.
За наказом Олексія І Комніна хрестоносців почергово переправили до Малої Азії. У червні вони захопили Нікею і рушили далі. Вирішальна битва сталася поблизу долини Дорилеї 4 липня 1097 р., де сельджуки зазнали цілковитої поразки. Шлях на схід було відкрито.
Після тяжкого переходу через гірське плато під палючим сонцем хрестоносці підійшли до Антіохії, яку називали “столицею Сходу”. Сім місяців тривала облога неприступної фортеці. Хрестоносці страждали від голоду і хвороб та майже втратили надію захопити місто. Лише завдяки зраді вони взяли Антіохію. Оскаженілі від голоду хрестоносці грабували місто, аж раптом самі опинилися в облозі.
Папа Урбан II закликає до хрестового походу. Мініатюра
Антіохію оточила велика армія сельджуків. Надії на порятунок не було, і всі занепали духом. Лише диво могло врятувати хрестоносців, і воно сталося. Один із воїнів заявив про своє видіння під час сну, ніби апостол Андрій сказав йому, що хрестоносці врятуються, коли знайдуть наконечник списа, яким римський воїн простромив тіло розіп’ятого Ісуса, і вказав місце, де сховано цю реліквію. Наконечник було знайдено, і натхнені цим дивом хрестоносці розбили величезну армію сельджуків. Щоправда, дехто запідозрив ошуканство, бо наконечник виглядав занадто новим…
Пройшовши узбережжям моря і захопивши приморські міста, червневого ранку 1099 р. хрестоносці побачили Єрусалим. Після тривалого підготування і кількох невдалих штурмів 15 липня 1099 р. місто було взяте. Три дні потому грабували хрестоносці місто, вбивали десятки тисяч людей — християн, іудеїв, магометан. На Заході, у Європі, загарбання Єрусалима викликало небачену радість, а мусульмани та іудеї надовго запам’ятали єрусалимську різанину, влаштовану християнами.
Хрестові походи 1096-1192 рр.
Архієпископ Тіра Вільгельм про взяття хрестоносцями Єрусалима в 1199 р.
Коли надійшов день 14 червня, все військо, озброївшись, вирушило з табору, щоби розпочати штурм. В усьому війську не було старого, хворого або підлітка, який не палав би священною жагою битви; навіть жінки забували про свою стать і хапалися за зброю...
Коли вороги побачили, що наші оволоділи стіною, то залишили вежі та стіни і відступили у вузьку браму міста... Ця втеча не була, однак, для них рятунком, бо правитель Танкред негайно рушив туди зі значними силами. Він силою увірвався до Храму і вбив там величезну кількість людей. Кажуть, що він забрав із Храму величезну кількість золота, срібла і коштовностей. Згодом і інші князі, винищивши всіх, кого здибали у нижніх частинах міста, рушили до Храму, за огорожею якого, як вони чули, сховалося багато народу. Вони прибули туди з великою кількістю кіннотників і піших і, не жаліючи нікого, перерізали всіх, кого знайшли мечами, так що все було залите кров’ю. Страшно було дивитися, як валяються скрізь тіла забитих і розкидано рештки людських тіл. І як уся земля була просякнута кров’ю. І не тільки спотворені трупи і відрубані голови справляли жахливе видовище, але ще більше жахало те, що самі переможці були у крові забитих з голови до ніг. У межах Храму загинуло, як кажуть, близько 10 тис. людей, окрім тих, трупи яких валялися на вулицях і майданах...
Інші хрестоносці, розподілившись на загони, ходили по будинках, витягали звідти батьків сімейств із жінками та дітьми, простромлювали їх мечами або скидали їх з дахів, ламаючи їм таким чином шиї. При цьому кожен, хто увірвався до будинку, перетворював у свою власність все, що там траплялося, як було домовлено перед штурмом міста...
1. Як ви оцінюєте поведінку хрестоносців у захопленому Єрусалимі?
2. Яке ставлення автора, очевидця штурму міста, до описаних подій?
Штурм Єрусалима. Середньовічний малюнок
5. Держави хрестоносців. Духовно-рицарські ордени
Завойовані землі на Сході хрестоносці вважали своєю власністю і заснували на них свої держави: Єрусалимське королівство, князівство Антіохійське, графство Едесське і графство Триполі. Головним вважалося Єрусалимське королівство, а його монарх — захисником Гробу Господнього.
У своїх державах хрестоносці встановили західноєвропейські феодальні порядки. Кожен правитель поділив володіння на баронії (володіння баронів), що, своєю чергою, поділялися на рицарські феоди. Всі власники феодів зобов’язані були нести військову службу у своїх сеньйорів. Місцеві селяни потрапили в залежність від нових господарів і повинні були віддавати частину врожаю своїм феодалам, а також сплачувати податки державі. Для захисту державних кордонів від нападів мусульман хрестоносці побудували міцні фортеці. Ці фортеці і постійна готовність рицарів до боротьби дозволили хрестоносцям довго утримувати своє панування на Сході.
Для захисту християнських володінь від мусульман хрестоносці утворили духовно-рицарські ордени, члени яких мали за головну справу не молитву, а війну. Вступаючи до ордену, рицарі давали три обітниці (покори, бідності, безшлюбності) і зобов’язувалися, на відміну від звичних ченців, зі зброєю в руках захищати християнську віру.
Схема. Духовно-рицарські ордени
Хрестоносці організували на Сході три ордени. Найдавніший — орден госпітальєрів, або іоаннітів. В Єрусалимі ще до хрестових походів існував будинок для відпочинку паломників — госпіталь (притулок), який мав ім’я св. Іоанна, патріарха Александрійського (VII ст.). Монахи спершу доглядали поранених, а потім самі почали воювати проти невірних. У 1113 р. папа офіційно визнав існування госпітальєрів і затвердив устав ордену, згідно з яким вони були зобов’язані боротися проти ворогів християнства. Після відвоювання мусульманами 1309 р. Палестини госпітальєри заволоділи островом Родос, а коли турки-османи 1522 р. захопили і його, орден перебрався на Мальту.
Відтоді орден називається Мальтійським, існує дотепер, а зовнішнім проявом його діяльності є доброчинність.
На початку XII ст. виник орден тамплієрів, або храмовників (від франц. temple — храм). Його заснували в 1118 – 1119 рр. дев’ять французьких рицарів. Резиденція ордену містилася в Єрусалимі, на місці храму Соломона. Історія виникнення ордену тамплієрів оповита таємницями. Протягом десяти років засновники приховували його створення. Лише 1128 р. папа затвердив його устав. Метою ордену було проголошено захист шляхів до Святої Землі та самих паломників. Тамплієри, на відміну від інших орденів, мали велику популярність і вплив у Європі. Незважаючи на обітницю бідності, вони накопичили незліченні багатства, на які зазіхало багато заздрісників.
У XІV ст. французький король Філіпп IV розправився з тамплієрами, але їхніх скарбів так і не отримав.
У 1190 р. німецькі хрестоносці заснували в Палестині Тевтонський, або Німецький, орден Св. Діви Марії. На відміну від інших орденів, до нього вступили переважно німецькі рицарі. У Палестині орден залишався недовго. Попервах тевтони захищали угорські землі від половців, а потім на запрошення польських панів перемістилися до Східної Прибалтики. Спочатку метою тевтонів був захист польських земель від нападів племен прусів, але приблизно за півстоліття орден завоював усі прусські землі й утворив на них свою державу.
Ордени хрестоносців підпорядковувалися безпосередньо папі. Поверх доспіхів “брати-рицарі” носили дуже довгі плащі — мантії. Іоанніти мали чорний плащ із білим восьмиконечним хрестом, тамплієри — білий плащ із червоним восьмиконечним хрестом, тевтони — білий плащ із простим чорним хрестом.
Перевірте, як запам’ятали
1. Яку роль відігравала церква у житті середньовічного суспільства?
2. Яким було становище християнської церкви у ранньому середньовіччі?
3. Коли і де були затверджені догмати (Символ віри) християнської церкви?
4. Хто очолював христичнську церкву на Заході?
5. За що виступали представники клюнійського руху?
6. Чим 1054 р. відзначився у церковному житті Європи?
7. Охарактеризуйте становище християнського світу напередодні хрестових походів.
8. Розкажіть про виступ папи Урбана ІІ у Клермоні.
9. Коли відбувся перший хрестовий похід?
10. Які держави були утворені хрестоносцями на Сході?
11. Назвіть духовно-рицарські ордени утворені хрестоносцями у Палестині.
Подумайте і дайте відповідь
1. Якими були взаємини людини і Бога в Середні віки?
2. Чому між християнськими церквами на Заході та Сході від самого початку існували відмінності?
3. Які причини і мета організованих католицькою церквою хрестових походів?
4. Якими були результаті Першого хрестового походу?
5. Для чого створювалися духовно-рицарські ордени? Чим „брати-рицарі” різнилися від ченців?
Виконайте завдання
1. Визначте причини участі у хрестових походах різних суспільних верств.
|
Соціальні групи |
Правителі європейських держав |
Великі феодали |
Рицарі |
Селяни і міщани |
|
Причини |
|
|
|
|
2. Складіть план пункту “Перший хрестовий похід” і підготуйте розповідь за ним.
Для допитливих
Як Ви вважаєте, чому хрестові походи історики вважають однією з найяскравіших сторінок Середньовіччя?
Українська