Освіта в Києві.
Ключові питання
- Для чого людині потрібна освіта?
- Чому держава переймається освітою громадян?
- Які етапи розвитку освіти в Києві можна виділити?
- Що в школі, освіті загалом змінюється, а що лишається в уі часи незмінним? Чому?
Ви звично 5 днів на тиждень ходите в школу. Всі. І так – цілих 12 років. Це видається абсолютно нормальним, звичним. Здається, інакше і бути не може. Однак насправді так було далеко не завжди.
Зараз в Києві більш ніж 500 шкіл. Переважна більшість з них – державні, хоча є і приватні. Але незалежно від форми власності в усіх навчання відбувається за одними і тими самими програмами, використовуються одні й ті самі підручники. І це теж здається абсолютно природним. Але й так було далеко не завжди. Загальна середня освіта – надбання XX ст. В Україні обов’язкове 10-річне навчання запроваджено лише в 70-х рр., а перехід на 12-річне навчання здійснюється саме зараз. А школи сучасного типу з’явились на початку XIX ст.
Ви знаєте, що новий навчальний рік починається 1 вересня і обов’язково будуть канікули, та й не одні. Так теж було далеко не завжди.
Джерело 1
(а) З «Повчання Володимира Мономаха дітям», початок XII ст.
«А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, – а за се почесть єсть од інших країв. Лінощі ж – усьому [лихому] мати: що [людина] вміє – те забуде, а чого ж не вміє – то того не вчиться».
(б) З «Повісті минулих літ»
Князь Володимир після хрещення Русі «…почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, – оплакували їх, як померлих...»
Поміркуємо
- до чого закликає своїх синів В.Мономах? Кого і за що ставить за приклад?
- Як ви розумієте вислів князя про лінощі? Чи погоджуєтесь ви з ним. Обґрунтуйте.
- Чи можете ви сказати, що для вас це не актуально?
- Кого наказав брати в науку Володимир? Чому плакали матері (джерело 1б)?
Джерело 2
(а) К.Паустовський, випускник Першої київської гімназії, початок 20 ст.
«Коли ми дійшли до Миколаївського скверу і я побачив крізь його зелень жовту будівлю гімназії, я заплакав. Я, скоріш за все, зрозумів, що скінчилось дитинство, що тепер я повинен працювати й що праця моя буде гіркою та довгою та зовсім не буде схожа на ті спокійні дні, які я проводив у себе вдома…
Я зупинився, прилинув до мами головою й плакав так сильно, що в ранці за моєю спиною підстрибував та постукував пенал, наче запитуючи, що сталося з його маленьким господарем. Мати зняла з мене картуза та витерла сльози запашним носовичком.
– Припини, – сказала вона. – Ти думаєш, мені легко? Проте так треба. Так треба!
Ніякі слова не входили до тих пір в мою свідомість
з такою силою, як ті два слова, які промовила мама: «Так треба»».
(б) Сучасний дитячий анекдот.
Першого вересня новоспечений першокласник повертається додому і в .розпачі кидає свій ранець в куток. «Чого ж ви не попередили, що це знущання аж на 12 років!», – обурено кричить він батькам.
Поміркуємо:
- що спільного в цих джерелах?
- Як ви вважаєте, чому плаче хлопчик на фото – висловіть свої припущення?
- Чи викликало в вас сміх джерело 2в? Чому?
- Пригадайте своє перше 1 вересня – опишіть свої настрої, відчуття. Чому ви їх пам’ятаєте?
Джерело 3
(а) Графіті на стіні Софії Київської
Читається: «Піщан писав. До дяка ходив виучеником» або "Піщан писав, ходивши до дяків учеником".
(б) Графіті на стіні Софії Київської
(в) Берестяна грамота з Новгорода –
«шкільний зошит» хлопчика Онфіма
Ймовірно, на бересті писали і в Києві, але через клімат цей матеріал тут зберегтись не міг.
(г) Дощечка для письма та писала
Поміркуємо:
- що зобразив на стіні собору автор джерело 3б? Як ви вважаєте, для чого?
- Чи міг це бути Піщан або Онфім? Поясніть свою думку.
- Таких написів – графіті – на стінах Софії виявлено вже більше 700. Їх автори – і князі, і ченці, і діти, і дорослі, і чоловіки, і жінки. Про що це свідчить?
- Спираючись на джерела спробуйте скласти розповідь про школу в стародавньому Києві – хто вчив і вчився, з якою метою, чому вчились, як проходив процес навчання?
- Порівняйте ваші висновки з висновками історика (експерта)
Розпитаємо експерта
З історії культури України.
Після церковної реформи Володимира виникла потреба у навчанні та вихованні грамотних людей, для чого були запроваджені державні школи. Літопис повідомляє про відкриття шкіл у Києві, Новгороді. …В школі навчали насамперед читання, а потім вже писання та рахування. У початкових школах елементарною наукою було читання. Навчання починалося з вивчення абетки, складів та читання по книгах Апостола та Псалтиря, які виконували роль підручників. Подібне навчання по складах підтверджується археологічними знахідками, зокрема шкільними вправами хлопчика Онфіма, знайденими серед новгородських берестяних грамот. Більшість вихованців парафіяльних початкових шкіл навчалися лише читати, а подальші знання вони (попи, дяки) набували в своїй практичній діяльності перед висвяченням.
…Є свідчення, …що у 1086 р. Ганна (Янка) Всеволодівна, ставши черницею Андріївського монастиря у Києві, заснувала при ньому школу для дівчат, де навчали грамоти, співів, шиття тощо.
Крім початкових шкіл, утворених з ініціативи держави, існувало й приватне, індивідуальне, навчання. Ним займалися головним чином дяки при церквах та, можливо, ченці монастирів, при яких могли бути школи для дітей. …Поступове поширення грамотності на Русі засвідчується й написами на різних ремісничих виробах, знайдених в Україні. Привертають увагу: напис на мечі "Коваль Людота", …на корчагах з Києва – "Мстиславова корчага", "Благодатніша повна корчага сія" …Однак, безперечно, більш масовим матеріалом, що свідчить про проникнення грамотності у всі сфери життя, в тому числі й у побут, є берестяні грамоти та написи-графіті, знахідки яких вже налічуються сотнями.
Після монголо-татарської навали освіта в Києві занепадає. Але це не означає, що вона зникла зовсім. Шкіл як таких не було, але освіту отримували індивідуально – в тих самих дяків. Звичайно і поширеність освіти вже була набагато меншою. Вміли читати і писати лише служителі церкви та представники міської верхівки. Тим, хто хотів отримати справжню освіту, доводилось долати великі труднощі. В XIV-XVI ст. в списках багатьох університетів Європи зустрічаються імена киян. Наприклад, в Сорбонні (Париж) наприкінці XIV ст. серед студентів значаться Теофіл Гвинерба з Києва, бакалавр Герман Вілевич, а також два доктори – Бенедикт Сервин та Іван Тишкевич. Можна тільки уявити, який шлях довелось здолати цим людям!
Але розуміння життєвої необхідності освіти змушує київських міщан, об’єднавшись в братство, в 1615 р. завести школу. Приміщення для неї подарувала Галшка Гулевичівна – відома захисниця православ’я. А утримували мешканці Києва її на власний кошт.
Джерело 4
(а) З книги «Порядок шкільний» – своєрідний устав братських шкіл. Вимоги до вчителя. Він мав бути
«побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому».
На початку XVII ст. в Україні налічувалося близько 30 братських шкіл.
(б) М.Костомаров, відомий історик XIX ст.
Поміркуємо
- чому навчали в братській школі? Чому саме цьому?
- Чому такі вимоги були до вчителя?
- Що вам подобається в такому навчанні, а що ні. Чому?
- Які традиції цієї школи ми можемо побачити в школі сучасній?
У 1619 р. у Києві виникла ще одна школа – Лаврська, заснована архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою. У 1632 р. відбулося об’єднання шкіл у Київський колегіум, пізніше Києво-Могилянську академію. Тут вивчалася слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. До речі, дуже схожий перелік предметів був тоді в знаменитому Кембриджі. Пізніше, з кінця XVIII - початку XIX ст. в академії почали викладати історію і географію. Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років. В академії існувала демократична система виборів викладачів і ректора. В академії навчалися діти всіх прошарків суспільства. Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: «доброго, мирного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного».
Були часи, коли в Академії навчались до 2 тис студентів. Навчання було безкоштовним, але утримувати себе спудеї повинні були самі.
Джерело 5
З опису відвідування Академії спадкоємцем російського престолу Павлом (пізніше-імператором) з дружиною, 1797 р.
«Їх зустріли викладачі та спудеї. Сім юнаків по черзі виголошували привітання російською, польською, німецькою, французькою, грецькою, єврейською. Ректор академії подарував високим відвідувачам каліграфічно виписані оди».
Поміркуємо:
- які висновки ви можете зробити з цього опису про рівень освіти, яку надавала Академія.
- Чому учні Академії поводили себе саме так?
Але все ж таки освіта продовжувала залишатись особистою справою кожного, хоча розуміння необхідності її ставало загальним серед міщан. Шкіл не вистачало, тому навчання відбувалось на дому в тих, хто міг собі це дозволити. Менш заможні за традицією віддавали дітей в науку до дяка
Джерело 6
(а) Учитель. Гравюра 1843 р.
(б) А.Макаров, києвознавець
«Змушували вивчати церковнослов’янську абетку: аз, буки, веди, глаголь… Потім йшло зазубрювання «складів»... І я з відразою та сльозами заучував всю цю тарабарщину. Пройшло немало місяців, поки я покінчив з цією нісенітницею і міг вже читати, спочатку за церковнослов’янською абеткою, а потім й «цивільні» книги.
Вчитель одержував за свою працю обід за загальним столом, а в кінці вивчення абетки влаштовувався своєрідний дитячий бенкет. Посеред двору на траві стелили рядно, скликали однолітків учня й пригощали всіх смачною рисовою кашею з родзинками.
Вчитель одержував свою кашу в окремому горщику, на дні якого він наче б то випадково знаходив мідні й срібні монетки, які складали його гонорар (звичай не дозволяв брати гроші за богоугодну справу)».
Поміркуємо
- що ви можете сказати про вчителя і про учня? До яких верств вони належать, чому вчать, як відбувається процес навчання?
- Що в такому навчанні є позитивного, а що негативне?
- Чому так дивно було організовано оплату праці вчителя.
З кінця XVIII ст. справу освіти бере до своїх рук держава (Російська імперія). Час і потреби держави вимагали великої кількості освічених людей. В кожному повіті та у великих містах організовуються повітові училища, а пізніше – гімназії. В Києві першу гімназію було відкрито в 1811 р. Гімназії давали класичну освіту і вступ до університету був можливий тільки для їх випускників. В основі класичної освіти лежало вивчення класичних (давньогрецької та латини) та іноземних мов. Навчали також географії, історії, основам природознавства. Обов’язковим предметом був «Закон божий». Цікаво, що такі уроки були окремо для православних і окремо для католиків (поляків). В 1917 р. в Києві було 38 гімназій – 10 державних, 2 належали громадським організаціям, інші – приватні.
Довідка
Київо-Фундуклеївська жіноча гімназія – Перша жіноча гімназія в Російській імперії.
Відкрилась в 1860 р. Навчались дівчата всіх станів. На день відкриття було 40 учениць, серед них – дочка генерал-губернатора Васильчикова. Він віддав сюди дочку задля прикладу. Вже в 1866 р. в гімназії навчалось 525 учениць.
До навчання приймалися дівчата у віці від 9 до 13 років. Повний курс складав шість років, але був ще підготовчий клас для вступаючих зовсім неписемними. Викладалися Закон Божий, російська словесність, історія, географія, природознавство, арифметика, французька, німецька й польська мови, малювання, рукоділля, музика, співи й танці.
Навчання в гімназії було платним – 25 руб. На рік, але незаможні звільнялися від грошових внесків.
У 1910 році, коли відзначали 50-річчя навчального закладу, було підраховано, що загальна кількість гімназисток-фундуклєєвок за цей період досягла 33 тисячі.
В гімназії навчалась велика російська поетеса А.Ахматова, хоча варто зазначити, що свою гімназію вона не любила.
Джерело 7
(а) В жіночій гімназії
(б) Срібна медаль
Срібна медаль, якою нагороджувались учениці гімназій, якими опікувалась імператриця Марія Федорівна – їх називали маріїїнськими. Згідно з офіційними правилами такою медаллю нагороджувались «за благонрав’я та успіхи в науках»
Поміркуємо:
- чим відрізнялись програми жіночих гімназій від чоловічих? Чому?
- Чому при нагородженні дівчат-випускниць успіхи в науках ставили на друге місце?
Довідка
Колегія Павла Галагана. Найбільш відома серед приватних гімназій Києва. Відкрилась в 1871 р. Її заснував і утримував на власні кошти відомий український діяч Г.П.Галаган – на честь свого єдиного сина Павла, який раптово помер у віці 15 років.
«Обтяжений горем, в ніч смерті свого сина, сидячі біля ліжка покійного, відшукуючи вихід із жахливого положення батьківського сирітства, Григорій Павлович вирішив, що син його має продовжувати жити в близьких та для своїх близьких», – писав І.Нечипоренко у «Звіті про стан колегії Павла Галагана» (К., 1889)
Згідно з Статутом,
1) мета колегії – «готувати молодих людей до університету»;
2) «мають прийматися юнаки з невеликим достатком, різних верств та уродженці різних місць Росії, але виключно православного віросповідання»;
Як було зазначено у звіті за 25 років, «колегія дала можливість отримати освіту майже півторастам дітям незаможних батьків, озброїла їх дійсними засобами для боротьби з нестатком та примножила нашу бідну силами інтелігенцію». Григорій Павлович Галаган це чудово розумів. Він завжди пам’ятав про своє дітище. Щорічно, 27 квітня, в день смерті Павла, він був присутнім на урочистому акті й молебні в домовій церкві. Важко хворий, Григорій Павлович лишив заповіт, в якому підтверджував матеріальні права колегії. Попечителькою він призначив свою дружину Катерину Василівну Кочубей-Галаган (1826-1896).
Павло та Григорій Ґалаґани
Колегія Павла Ґалаґана
Джерело 8
(а) Зі спогадів В.Шульгіна, відомого київського видавця і громадського діяча про прощання з дворянством генерала-губернатора Д.Бібікова, який отримав нову посаду в Петербурзі.
У великій актовій залі були зібрані всі вихованці київських гімназій. Увійшов генерал-губернатор… Почалась команда учням: «лягай, вставай, спи, хропи, сідай». Коли всі ці накази слухняно як однією людиною було виконано, генерал-губернатор звернувся до предводителів дворянства: «Дивіться, ось що означає покора, і ось так я вчу дітей ваших. Чи задоволені ви?» І вся маса шитих дворянських мундирів мовчки низько вклонилась…»
(б) Зі спогадів В.М.Хижнякова
Різка, взагалі, тоді не вважалась в очах гімназистів ганьбою. В нашому класі були «діди», які ніколи не вчили уроків, щоденно отримували одиниці… і яких сікли майже кожної суботи. При цьому з їх вуст не зривалося ані зойку і повертались вони до класу з переможним виглядом. Ми, малі, побоювались їх і дивились на них з пошаною , як на героїв».
Гравюра – Суботник в гімназії (1858 р)
Словничок
Суботник – мовою гімназистів та учнів повітового училища (до середини 19 століття – колективна порка учнів за провини, здійснені протягом тижня.
(в) Зі спогадів К.Паустовського
«Наглядачі повинні були слідкувати за поведінкою гімназистів та доповідати інспектору про їх всілякі провини. За цим відбувались кари – залишення на годину або дві «без обіду» (інакше кажучі, томливе сидіння в порожньому класі після закінчення уроків), четвірка за поведінку та, нарешті, виклик батьків до директора. Ми більш за все боялися цієї останньої кари.
У старших класах існували й інші покарання: тимчасове виключення з гімназії, виключення з правом подальшого навчання й найстрашніше – виключення з «вовчим квитком», без права вступу потім в якусь середню школу.
Поміркуємо
- якою була головна мета навчання за Бібіковим?
- Як ви вважаєте це було правилом для всіх, чи тільки ініціатива окремого чиновника?
- Чому застосовувались тілесні покарання навіть для дворян? Як це пов’язано з метою навчання?
- Як змінились покарання? Як ви вважаєте, чому? Які з них були більш дієвими? Обґрунтуйте.
Загалом правила гімназій були досить суворі, а навчання доволі складним. За дотриманням правил слідкували спеціальні наглядачі – і не тільки в стінах гімназії. Хоча кожний навчальний заклад мав свої особливості, але були і загальні для всіх правила. Зокрема, вимагалось завжди носити гімназичний мундир для хлопчиків і гімназичну сукню для дівчат – навіть на канікулах. Обов’язковим атрибутом був гімназичний кашкет з кокардою, на які вказувався номер гімназії або інший особливий знак – наприклад перша літера назви. По цих кашкетах завжди можна було впізнати, звідки гімназист, якщо він порушував якісь звичаї. Учні різних гімназій часто давали іншим різні прізвиська, обігруючи саме ці знаки. Наприклад, учнів Першої гімназії називали «олівцями» – саме на олівець була схожа «одиниця» на їх кокарді.
Джерело 9
(а) Гімназист у формі, початок XX ст.
(б) М.Носов. Таємниця на дні колодязя.
«Прізвище власника нашої гімназії було Стельмашенко, тому учнів цього навчального закладу називали стельмашенковцями, стельмашаковцями або ж просто стельмашаками. Форма в нас була така сама як і в інших гімназистів, тобто: синьо-сірі гімнастьорка та брюки і синій кашкет, прикрашений кокардою. По цій кокарді легко було відрізнити стельмашенковця від учня будь-якої іншої гімназії. …З цією літерою на лобі ми ходили немов би тавровані, і доволі часто можна було почути на вулиці на свою адресу: «оно стельмашака йде!». Не знаю, як іншим, а мені це здавалось образливим».
(в) З офіційних розпоряджень:
(г) Карикатура з київської газети, початок 20 ст.
(д) Зі спогадів М.Полетіки, випускника Першої київської гімназії 1914 р.
«Випускні іспити завжди проходили в урочистій обстановці, в актовому залі. В екзаменаційній комісії, крім вчителів, брав участь представник навчального округу, часто був присутнім директор. Вчителі й гімназисти були у парадних мундирах. Все це наводило страх та змушувало тремтіти навіть знаючих та сміливих.
З математики письмової та усної я одержав трійку, за російський твір – четвірку, з латини – четвірку.
Найбільш запам’ятався іспит з латини. Для підготовки до нього нам було надано два дні. Що я робив та як готувався в ці дні, не пам’ятаю, скоріш, нічого не робив та ніяк не готувався. Іспит розпочався, як завжди, о 9 годині ранку. Учнів викликали за алфавітом. Я пройшов до гімназійного саду, зняв мундир і з компанією своїх товаришів, чиї прізвища припадали на останні букви алфавіту, зайнявся грою у футбол. О другій годині дня я пішов додому обідати й повернувся до гімназії близько четвертої години. Іспит продовжувався без перерви, проте моя черга була ще далеко. Я знову з азартом взявся за футбол, цього разу із приятелями, чиї прізвища припадали на початок алфавіту і які встигли скласти іспит в першій половині дня. Вони чекали на результати, оскільки Комісія оголошувала оцінки після закінченні іспиту. О 7 годині вечора стало сутеніти і гру у футбол довелося припинити.
Збігавши додому повечеряти, я знову повернувся. І тут пізнім вечором, скоріш, вночі, я познайомився з В.Ф.Асмусом, з яким зустрівся восени в університеті. Асмус закінчив реальне училище і хотів вступати на історико-філологічний факультет університету. Але в реальному училищі латину не вивчали і йому треба було здавати цей предмет екстерном за весь гімназійний курс. Звичайно, він дуже хвилювався. Про суворість Суббоча ходили легенди. Я намагався, як міг, заспокоїти свого нового приятеля. Нарешті опівночі мене викликали на іспит. Асмус як екстерн екзаменувався останнім, біля трьох годин ранку. Потім відбулося оголошення оцінок: сонні, але радісні ми верталися додому, коли вже яскраво світило сонце…»
Поміркуємо
- Якою була гімназична форма? Чи подобається вона вам? Чому її треба було носити постійно? Що і чому ображало хлопця? Як ви вважаєте, чи доречна ця образа?
- Чому для гімназистів були такі суворі правила і поза стінами гімназії?
- Як ви вважаєте, чи давало це результат?
- Що хотів показати автор карикатури (джерело 9г), над чим він сміється, що критикує?
- Порівняйте джерело 9г і 9д. Що в них спільного?
- Чому, на ваш погляд, екзамени відбувались в такій урочистій обстановці і були такими суворими?
- Як ви вважаєте, це давало позитивний результат?
Джерело 10
(а) Зі спогадів М.Полетіки
«Я багато читав про гімназистів царського часу, …але маю зазначити, услід за Паустовським та Булгаковим, що Київська перша гімназія вигідно відрізнялася від звіриних розплідників з поліцейсько-казарменим побутом… Київська перша гімназія була консервативною, проте не реакційною.
Керували нашою гімназією, як і іншими казенними гімназіями, як правило, монархісти (директор, інспектор), частина вчителів теж була монархічно налаштована. Але освіта та, головне, виховання в нашій гімназії, при дотриманні монархічної зовнішності та форм було… прогресивним та вільнодумним. Нас намагалися виховати людьми. Повага до людської гідності виявлялося навіть у тому, що до гімназистів підготовчого класу зверталися на «ви», «ти» говорилось лише у разі близького знайомства та дружньої прихильності. Офіційне звертання до нас було «панове гімназисти».
Треба зазначити, що випуски Гімназії періоду 1910-1917 років майже цілком згоріли у полум’ї Першої світової та громадянської війн. З мого класу випуску 1914 року, в якому було 32-33 учні (друге відділення), до початку Другої світової війни лишилося живими тільки чотири чоловіки.
Склад учнів становив строкату картину: діти місцевих дворян, поміщиків і чиновників, які займали доволі великі, але не найвищі посади в київській адміністрації та суді; діти різночинців – більшою частиною адвокатів, лікарів, вчителів та ін.
За своїм національним складом учні нашої гімназії були, в більшості, росіянами. Викладання велося російською мовою. Спроби деяких учнів говорити в гімназії українською мовою швидко припинялися гімназійним керівництвом. Українська мова була проголошена мовою простолюду, а не інтелігенції».
(б) Зі спогадів К.Паустовського
«Хто міг знати, що вийде з нас, «панів гімназистів»? ...Що вийде з цих юнаків у вигорілих кашкетах, які завжди готові до всіляких витівок, насмішок та суперечок? Що, наприклад, вийде з Булгакова? Ніхто цього не міг знати.
…Майже в один час зі мною в гімназії вчилося декілька юнаків, які стали потім відомими літераторами, акторами й драматургами.
Чи було випадковим, що ця гімназія за короткий час виховала стількох людей, причетних до літератури й мистецтва? Я гадаю, ні.
Це не було, звичайно, випадковістю.
Ми забуваємо про вчителів, які вселяли нам любов до культури, про чудові київські театри, про загальне наше захоплення філософією та поезією…
…Ми забуваємо про славнозвісну бібліотеку Ідзиковського на Хрещатику, про симфонічні концерти, про київські сади, про сяючу та хрустку від листя київську осінь, про те, що урочиста та благородна латина супроводжувала нас протягом гімназичних років. Забуваємо про Дніпро, м’які туманні зими, багату та ласкаву Україну, оточуючу місто кільцем своїх гречаних полів, солом’яних дахів та пасік.
Важко вловити вплив цих речей, різноманітних та часом далеких одне від одного, на нашу юнацьку свідомість. Але він був. Він надавав особливий поетичний порядок нашим думкам та відчуттям.
(в) З промови на випускному вечері викладача латини В.Субоча (за Паустовським)
«В четвертому класі я вас тільки терпів. В п’ятому я почав вас виховувати, хоча було замало шансів зробити з вас справжніх людей. В шостому класі я з вами потоваришував. В сьомому я вас полюбив, а у восьмому я навіть почав вами пишатися. Я нещасний батько. У мене занадто багато дітей, не менше сорока чоловік. До того ж кожні декілька років мої діти змінюються. Одні йдуть, інші приходять. Звідси висновок – на мою долю перепадає в сорок разів більше засмучень, ніж на долю звичайних батьків. Та в сорок разів більше метушні. Тому я, можливо, не завжди був однаково уважним до всіх. Мені сумно розставатися з вами. Я намагався зробити з вас гарних людей. Ви у свою чергу складали сенс мого життя. Я молодшав з вами. Я пробачаю віднині та навіки всі ваші дурні витівки і навіть бійки з першим відділенням. Пробачаю все. В цьому немає, звичайно, ніякої великодушності. Але я закликаю вас до великодушності. Гейне сказав, що на землі немає більше дурнів, ніж люди. Він, звичайно, перебільшував. Але що це все ж-таки означає? Це означає, що щоденно ми зустрічаємо людей, чиє існування не несе ані їм, ані оточуючим ніяких радощів та користі. Бійтеся бути марними. Ким би ви не були, пам’ятайте мудру пораду: «Жодного дня без написаної строки». Працюйте! Що таке талант? Втричі та в чотири рази праця. Любіть працю, і нехай вам завжди буде шкода з нею розставатися. Щасливої дороги! На поминайте лихом своїх наставників, що посивіли у боях з вами!
Ми кинулися до нього та він розцілувався з кожним із нас».
Поміркуємо
- що спільного і що відмінного в спогадах М.Полетіки і К.Паустовського?
- як вони ставляться до своєї школи?
- Чим пояснює К.Паустовський те, що з Першої гімназії вийшло багато митців? Чи погоджуєтесь ви з ним?
- Яку роль в житті людини відіграє школа?
- Яку пораду дав вчитель? Як ви вважаєте, це був гарний вчитель?
- Зробіть висновок, що відрізняло саме цю гімназію від інших?
Київська легенда
М.Полетіка згадує, що з його класу більшість учнів загинули під час першої світової та громадянської воєн. Перша світова розпочалась в 1914 р. і багато колишніх гімназистів опинились на цій війні – в більшості, молодшими офіцерами. А молодші офіцери на всіх війнах гинуть найбільше. А потім, в 1918-1921 рр., ще одна війна. Найстрашніша – громадянська. Тобто війна в середині однієї країни між прихильниками різних ідей та способів будівництва держави. Такі війни в усі часи і в усіх країнах були найжорстокішими. І нерідко колишні однокласники опинялись в різних таборах і стріляли один в одного. Молоді, палкі, недосвідчені – вони й гинули першими.
Давно вже стала легендарною назва невеличкої залізничної станції Крути – на північний схід від Києва. Тут в січні 1918 р. прийняв нерівний бій невеличкий підрозділ добровольців з київської молоді – в більшості колишніх або й дійсних на той час гімназистів. Вони добровільно пішли захищати своє місто, молодий український уряд і державу, що народжувалась, від більшовицьких загонів, що наступали на Київ і загрожували йому вбивствами і погромами. Ці хлопці усвідомлювали, мабуть, що сили ворога переважаючі і шансів на перемогу в них немає. Але вони готові були віддати життя за своє місто, свою батьківщину… Таких яка вони було на жаль тоді дуже мало. Багато хто з них загинув. А подвиг юнаків став легендою. Зараз на місці того бою збудовано меморіал, влаштовано музей. Щорічно в день бою тут відбуваються траурні мітинги, часто за участю вищих посадових осіб держави. Україна, Київ пам’ятають.
Джерело 11
(а) Старий киянин (подолянин) Петро Новіков.
«…Подивимось на 3поверховий будинок на розі Контрактової площі і Покровської вулиці. Це – приміщення 3 київської гімназії. …В 1916-17 рр тут був шпиталь для поранених. Учні навчались в другу зміну в будинку Реального училища на Михайлівській площі. В 1919-20 р гімназія повернулась «додому», встигнувши перейменуватись в єдину трудову школу №20.
Про повноцінне навчання в ті тяжкі роки думати не доводилось. Вчились ледь-ледь. Але викладацький склад був сильним. Пам’ятаю математика Гука, фізика Агаркова, вчительку французької Філімонуву. Умови були важкими. В класах спорудили «буржуйки», призначались чергові, які повинні були приходити раніше і топити пічки. …З 1920 р, коли навчання стало змішаним, і почали приймати дівчат, атмосфера стала пом’якшуватись».
(б) Новий навчальний посібник – Українська абетка
(в) Статистична довідка
Згідно зі статистичними відомостями 1923 р в Києві було 98 трудових шкіл, з них 25 – українських, 68 російських, одна мішана. Станом на 1928 р цифри помінялись місцями. Були також 4 єврейські, 1 польська, 1 чеська, 1 татарська школи
Поміркуємо
- які зміни стались зі школою протягом 1916 р. - початку 20-х рр. XX ст.?
- Порівняйте джерело 11б зі спогадами М.Полетики. Що принципово нового в такому навчальному посібнику? Чому це стало можливим?
- Проаналізуйте статистику (джерело 11 в). Які процеси в житті країни та міста вона відображає?
В 1917-18 рр., коли виникла українська держава, вперше з’явилась і державна школа з українською мовою навчання. Перевести освіту на українську було нелегко – не вистачало вчителів, не було підручників, посібників. І хоча українські уряди були в дуже скрутному стані і боролись за виживання, знаходились сили і кошти на освіту.
В 20-х рр.. більшовицькі уряди вже не могли не рахуватись з бажаннями українців, тому у шкільництво запроваджувалась українська мова – більшість шкіл в Києві стали українськими. Школа стала єдиною – навчання велось за однаковими програмами, одними й тими самими підручниками. Ще одна важлива зміна – навчання стало доступним і навіть обов’язковим для всіх, переставши бути привілеєм заможних. В місті обов’язковою була спочатку початкова, а потім і семирічна освіта.
В 30-х рр. розпочався наступ на українську школу – їх кількість зменшувалась на користь російських. Але кількість українських шкіл навіть в найтяжчі часи не була менше чверті від загальної кількості навчальних закладів у місті.
Джерело 12
Валентин Терно. Зі спогадів, 2003 р.
«Восени 1942 р. неподалік від нашого дому, на вулиці Шулявській відкрилась 102 школа. Я пішов в 4-й клас, який був випускним і останнім. Німецька влада вважала, що пригнобленому українському народові цілком достатньо чотирьохрічної освіти. …Крім арифметики ми вчили історію України, писали диктанти українською мовою… Були також уроки музики… Декілька разів нас водили всією школою в парк КПІ збирати …каштани. Як з’ясувалось пізніше, їх перемелювали на муку і додавали до інших домішок, з яких випікали ерзац-хліб».
Поміркуємо:
- з якою метою окупанти (загарбники) відкрили школи для киян?
- Чого і для чого повинна була навчити ця школа?
Джерело 13
Зі спогадів Д.Малакова
«Після звільнення Києва від німецької окупації тут знову відкрилася середня школа № 24. Але вже тільки для хлопчиків. До осені 1954 року навчання було роздільним. Заняття проводилися у дві зміни, а під класи було відведено всі приміщення, включно з бувшим помешканням інспектора. Рекреаційний зал слугував і спортивним й актовим. Уздовж периметру стояли стільці, у куточку – паралельні бруси, «кінь» для стрибків, а на торцевій стіні – «шведська стінка»
1 Вересня 1945 року учнем першого класу школи № 24 став автор цих строчок. Багато старшокласників тоді ходили з однією-двома фронтовими медалями – наздоганяли науку, перервану війною. Директором школи тоді та всі наступні роки мого навчання був Дмитро Євдокимович Стеценко – бувший партизанський командир, розумний та освічений педагог. Викладали цікаві особистості, справжні вчителі, добра пам’ять про них залишилась на все життя.
Наша школа вважалася зразковою. Зовнішньо це виглядало як дозвіл учням молодших та середніх класів носити чубчика, коли в інших чоловічих школах стригли «під нуль». Через дисциплінарну провину чубчика зістригали. Виконував цю процедуру завгосп Бубер.
У часи, коли першу посаду в Україні обіймав М.С.Хрущов, його син Сергій вчився в нашій школі. Його привозили сюди з маєтку на чорному американському авто «лінкольн-зефір», яке зупинялося на розі, а далі Сергій йшов пішки. Водій чекав до кінця уроків. Середня школа № 24 проіснувала в цьому будинку до 1970 року, коли переїхала у нове приміщення на Сирці – під тим самим номером.
Проходячи повз старого будинку своєї школи – пам’ятника архітектури, де тепер розміщено Київський міжрегіональний інститут удосконалення вчителів імені Бориса Грінченка, кожного разу згадую однокласників, вчителів та різні пам’ятні епізоди тих давніх часів».
Поміркуємо
- в яких умовах довелось навчатись автору? Чому?
- Чому автор так добре пам’ятає своє навчання?
Джерело 14
Плакати 50-70-х рр. 20 ст.
Поміркуємо:
- до чого закликають плакати? До кого вони звернені?
- Як сприймаються такі плакати сьогоднішніми учнями?
- Чи можна сказати, що тепер вони неактуальні? Обґрунтуйте.
Джерело 15
|
(а) М.Кальницький, школяр 70-х рр. ХХ ст. «Для хлопчиків шили стандартні шкільні костюмчики, проте ходили ми і в джемперах, і в спортивних курточках. В теплу пору просто намагалися дотримувати принципу «світлий верх, темний низ». А для багатьох дівчаток залишалася актуальною форма з фартушком, що дісталася в спадок чи не з гімназичних часів. У магазинах продавалися стандартні чорні і білі (для свят) фартушки, тому дбайливі мами пришивали до них різноманітні мережива, а особливим шиком вважалися пошиті на замовлення гіпюрові фартушки. Надягати брюки, тим більше джинси, їм, звичайно, не дозволяли. Але звичайні, не формені блузи і спідниці допускалися. Зате в кишенях у школярів можна було знайти зовсім «неформені» речі: від рогаток до старовинних монет або радіодеталей. «Екстремали» могли витягти з кишені водяного пістолеті і обдати із нього цівкою однокласників. Але вчителі таку зброю відбирали безповоротно і викликали батьків. Дівчатка, звичайно ж, возилося з своїми ляльками під партами. Приносили і що-небудь їстівне: горіхи, карамельки, розм'якшені від тепла шоколадки. І, нарешті, жувальну гумку («жувачку»), яка в ті часи була для хлопчаків величезною цінністю. У той час тільки-тільки почали входити в побут калькулятори. Вони були великою рідкістю, їх володарі вважалися щасливчиками». |
(а) Б.Давиденко, учень п’ятого класу, 2008 р. «До нового навчального року мені мама вже купила шкільну форму – темно-зелений піджак, брюки і жилетку. А я хочу мобільний телефон і МР3-плеєр – в нашому класі вони є у кожного. Ми обмінюємося піснями, дивимося малюнки і кліпи, фотографуємо, на перервах слухаємо музику. Обов'язково потрібний кишеньковий ліхтарик – раптом в школі або під'їзді світло відключать?.. Я завжди ношу з собою флешку, нею навіть вчителька користується іноді. Нещодавно навчився кататися на роликах, що їх мені подарувала бабуся. Тепер носитиму їх на уроки фізкультури. А ще обов'язково мають бути гумові браслети на руках, великі навушники і наліпки з «Шреком».
|
|
(б) Учні 70-х рр.
|
(б) Сучасні учні
|
|
|
|
(в) Сучасна карикатура
Поміркуємо:
- що спільного і що відмінного в житті школярів в 70-ті рр. і сьогодні?
- Що вам подобається, а що ні – тоді і тепер?
- Чому карикатурист зобразив сучасну школу саме так? Чи погоджуєтесь ви з ним?
- А якою ви бачите школу майбутнього?
Завдання
1. Розпитайте своїх батьків, бабусь, дідусів про їх шкільні роки:
- коли і де вони навчались?
- Які предмети вивчали?
- Чи пам’ятають своїх вчителів?
- Які предмети були улюбленими і чому, які знадобились в житті?
- Чи пам’ятають своїх друзів?
2. Складіть «шкільний літопис» вашої родини.
3. Спробуйте порівняти розповіді старших зі своїми знаннями про сучасну школу: що залишилось, а що змінилось? Чому?
Українська
